мені 65, а продавчиня на базарі назвала мене бабою: після моїх слів обурилася вся черга

Мені нещодавно виповнилося 65 років. Для когось це вже поважний вік, коли час сидіти вдома й нібито нічого не чекати від життя. Але я так не вважаю! Почуваюся чудово, зранку виходжу гуляти із собакою, спокійно підіймаюся сходами на дев’ятий поверх без ліфта. А ще роблю зарядку, присідаю та качаю прес.

Мені подобається бути активною, доглядати за собою й відчувати, що я ще багато чого можу. Навіть моя невістка часом жартує, що заздрить моїй витривалості. Каже, що я справжній живчик!

Звісно, я вже не молода дівчина. Але хіба це означає, що тепер можна не зважати на мої почуття?

Особливо мене дратує, коли незнайомі люди звертаються до мене словом «баба». Зовсім інакше я сприймаю, коли мої онуки Сашуля та Дмитрусик називають мене бабунею, бабцею чи бабусенькою. Від цих слів на душі стає так тепло, що й передати важко.

Пам’ятаю, як вони ще зовсім маленькими вперше сказали «ба» й показали на мене пальчиком. Я тоді мало не розплакалася від щастя! Для мене це був один із найніжніших моментів у житті.

Але коли чужа людина кидає через прилавок: «Бабо, купуйте!» — це звучить зовсім по-іншому. Наче тобі вже не потрібно виявляти повагу, бо ти, бачте, постаріла.

Учора я якраз зіткнулася із такою ситуацією.

Після роботи зайшла на Галицький базар, щоб купити свіжого молока та сметани. Підійшла до прилавка, почала розглядати товар, коли раптом почула за спиною молодий голос:

— Бабо, то свіже! Купуйте!

Спочатку я навіть розгубилася. Невже ця дівчина справді вважає нормальним так звертатися до незнайомої людини?

Повернулася до неї й спокійно відповіла:

— Дівчино, я вам не баба, а покупчиня. Невже не можна звернутися нормально?

Замість того щоб перепросити, продавчиня лише роздратовано подивилася на мене.

— То мене ще стара баба має вчити, як до неї звертатися? Цирк, люди добрі! Краще рухайтеся й не затримуйте чергу!

Оце вже було занадто. Я прийшла купити продукти, а не вислуховувати образи. Чому я маю мовчати, коли зі мною розмовляють зверхньо?

Та найбільше мене вразило те, що сталося далі.

Жінки, які стояли за мною, теж почали обурюватися. Але, як не дивно, їх дратувала зовсім не грубість продавчині, а моя реакція.

— Та скільки можна чекати?!

— Що за скандал через якесь слово?

— Людина нормально до вас звернулася, а ви накинулися на бідолашну!

Я стояла й слухала все це, не вірячи власним вухам. Виходить, молода дівчина може говорити зі мною як заманеться, а я ще й повинна вибачатися за те, що попросила елементарної ввічливості?

Зрештою, я розвернулася й пішла. Ні молока, ні сметани не купила. Настрій був зіпсований остаточно, а на очах виступили сльози.

Уже дорогою додому я знову й знову прокручувала цю ситуацію в голові. І знаєте, що мене найбільше зачепило? Навіть не слово тієї продавчині, а ставлення людей, які стояли поруч.

Невже після шістдесяти людина автоматично втрачає право вимагати поваги? Невже, якщо тобі вже не двадцять і не тридцять, потрібно все терпіти, опускати очі й радіти, що з тобою взагалі заговорили?

Я не вимагаю особливого ставлення до себе. Мені не потрібно, щоб переді мною вклонялися чи називали якимись пишними словами. Достатньо простого людського виховання. Можна сказати «пані», «жіночко» або просто звернутися на «ви». Хіба це так складно?

Я розумію, що слово «баба» не для всіх має образливе значення. Хтось уживає його звично, без жодного злого наміру. Але ж потрібно зважати й на те, як до такого звертання ставиться сама людина!

Мені шістдесят п’ять, і я не збираюся через це почуватися старим мотлохом. У мене є сили, плани, бажання, улюблені заняття та близькі люди. Я хочу жити активно, радіти кожному дню й залишатися собою.

Тому дуже хотілося б, щоб молодші люди пам’ятали: перед ними не просто людина старшого віку, а особистість зі своїм характером, гідністю та почуттями.

А тепер хочу запитати вас.

Чи справді я перебільшила, зробивши зауваження продавчині? Чи все-таки незнайомих людей варто називати так, як їм приємно, а не так, як комусь зручно?

І ще одне: невже після шістдесяти життя вже має ставати тихішим, скромнішим і непомітним? Чи, навпаки, саме в цьому віці людина має повне право насолоджуватися життям і вимагати до себе такої самої поваги, як і в молодості?