А ЗНАЄТЕ ДЛЯ ВАС Я ОКРЕМИЙ СТІЛ НАКРИЛА! — ТЕТЯНА ВЛАШТУВАЛА РОДИЧАМ СЮРПРИЗ, ПІСЛЯ ЯКОГО ВОНИ ПЕРЕСТАЛИ ПРИХОДИТИ В ГОСТІ
Тісто Тетяна замісила ще звечора.
Руки рухалися звично, майже самі собою. Вона додавала борошно, підливала трохи теплого молока, вимішувала м’яку, пружну масу, а думками була зовсім в іншому місці.
У голові знову й знову прокручувалася давня розмова, яку ніяк не вдавалося забути.
— Пересолила, — сказала тоді свекруха, Ніна Василівна, відсуваючи тарілку з борщем так, наче перед нею стояло щось зовсім неїстівне. — Таню, ти ж доросла жінка. Невже так важко запам’ятати, скільки солі потрібно класти?
Обратипосуд
— А мені здається, нормально, — обережно втрутився чоловік Сергій.
Але на нього ніхто навіть не звернув уваги.
— І м’ясо тверде, — додала зовиця Марина, колупаючись ложкою в тарілці. — Я б таке взагалі на стіл не поставила.
При цьому Марина з’їла дві повні тарілки.
А потім попросила третю.
— Ну, щоб добро не пропадало, — пояснила вона.
Тетяна стояла біля плити й мовчки дивилася, як родичі знищують усе, над чим вона працювала кілька годин.
Того ранку вона спеціально їздила на ринок.
Довго вибирала м’ясо, придивлялася, розпитувала продавця, навіть трохи поторгувалася з вусатим чоловіком, який запевняв, що кращої яловичини в усьому місті не знайти.
Потім удома годинами стояла біля каструлі.
Обратипосуд
Ретельно знімала піну з бульйону.
Додавала коріння й запашні трави, які сама сушила ще з літа.
Борщ вийшов такий, що хоч у хорошому ресторані подавай.
Густий.
Рубінового кольору.
З наваристим бульйоном.
І таким ароматом, що діти кілька разів прибігали на кухню запитати, коли вже можна їсти.
Кухоннийпосуд
Але для свекрухи він виявився пересоленим.
А для Марини — з твердим м’ясом.
Тетяна промовчала.
Як завжди.
Родичі навідувалися регулярно.
Три-чотири рази на місяць.
А іноді й частіше.
Ніна Василівна, Марина зі своїм чоловіком Костянтином, а часом ще й дядько Федір — брат свекрухи.
Сімейнедозвілля
Той узагалі жив в іншому місті, але якимось дивовижним чином примудрявся з’являтися саме тоді, коли Тетяна готувала щось особливо смачне.
Ніхто ніколи не попереджав заздалегідь.
Зазвичай телефонували вже з дороги.
— Таню, ми їдемо! Скоро будемо!
І Тетяна починала метушитися кухнею.
Заглядала в холодильник.
Перевіряла запаси.
Прикидала, що можна швидко приготувати, аби накрити пристойний стіл.
Облаштуватисад
Щоб не було соромно перед гостями.
Хоча соромно їй не було ніколи.
Бо стіл завжди виходив чудовий.
Пироги.
Салати.
Гарячі страви.
Домашні закуски.
Соління.
Щось до чаю.
Сергій лише хитав головою й говорив:
— Таню, ти в мене справжня чарівниця!
Діти — донька Марійка й син Артем — крутилися поруч, намагаючись поцупити щось смачненьке просто з дека.
Але родичі мали зовсім іншу думку.
— Таню, а чому ти холодець не готуєш? — запитувала Ніна Василівна, намазуючи маслом уже четвертий шматок хліба. — Я завжди холодець робила. Сергійко ж його любить.
— Мамо, я люблю Тетянині пироги, — відповідав Сергій.
Свекруха лише відмахувалася.
Сімейнедозвілля
— Пироги — то несерйозно.
І продовжувала їсти.
Марина спеціалізувалася на зауваженнях іншого характеру.
Вона вважала себе прихильницею правильного харчування.
Принаймні на словах.
Насправді ж їла все підряд, але обов’язково коментувала кожну страву.
— Таню, майонез у салаті — це такий удар по печінці! Ти навіть не уявляєш!
Вона накладала собі чергову порцію.
— Я б заправила натуральним йогуртом.
Одного разу Тетяна не витримала.
— То заправ собі йогуртом.
Марина образилася.
Увесь вечір просиділа мовчки.
Зате з’їла більше за всіх.
Костянтин, Маринин чоловік, узагалі майже нічого не говорив.
Він просто їв.
Методично.
Зосереджено.
З таким серйозним виглядом, наче виконував надзвичайно важливу роботу.
Після вечері підводився з-за столу, поплескував себе по животу й промовляв:
Облаштуватисад
— Ну, нормально.
Це була найвища похвала, яку від нього можна було почути.
Дядько Федір був найдоброзичливішим із усіх.
Він навіть хвалив Тетянині страви.
Щоправда, робив це досить своєрідно.
— Оце вже нічого, — казав він, показуючи виделкою на якусь страву. — Не те що минулого разу.
Потім повертався до сестри.
— Пам’ятаєш, Ніно, як вона тоді курку пересушила?
Ніна Василівна кивала.
— Ой, пам’ятаю.
— От тоді, звісно, було не дуже, — продовжував дядько Федір. — А зараз нічого. Їсти можна.
Іноді Тетяна уявляла, як бере цього дядька Федора за комір і виводить за двері.
Спокійно.
Обережно.
Без зайвих пояснень.
Просто виставляє з квартири.
Але, звичайно, нічого такого не робила.
Вона була вихованою жінкою.
Хорошою господинею.
Турботливою дружиною.
І звикла терпіти.
Переломний момент настав звичайної неділі.
Тетяна з самого ранку взялася готувати фаршировану рибу.
Страва була складна.
Вимагала терпіння, уважності й кількох годин роботи.
Але Тетяна любила її готувати.
Любила сам процес.
Як потрібно обережно почистити рибу.
Підготувати начинку.
Акуратно все зібрати.
Потім поставити в духовку й чекати, поки по квартирі почне розходитися той особливий аромат, від якого діти одразу збігаються на кухню.
Кухоннийпосуд
Близько обіду задзвонив телефон.
Ніна Василівна.
— Таню, ми їдемо.
Тетяна завмерла.
— Куди?
— До вас, звичайно.
Свекруха говорила так, наче все було давно домовлено.
Сімейнедозвілля
— Нас сьогодні буде багато. Ти ж не проти?
«Нас буде багато» означало, що приїде не тільки Ніна Василівна.
Напевно, Марина з Костянтином.
І, судячи з голосу свекрухи, ще хтось.
Тетяна подивилася на рибу.
На продукти.
На кухню.
Кухоннийпосуд
І звично відповіла:
— Добре.
Вона встигла.
Стіл вийшов красивий.
Облаштуватисад
У центрі — фарширована риба.
Поруч — овочеві закуски.
Домашні соління, які вона заготовляла ще восени.
Свіжий хліб.
І яблучний пиріг, який пекла для дітей.
Тепер він теж опинився на святковому столі.
Облаштуватисад
Приїхали Ніна Василівна, Марина з Костянтином і тітка Зоя.
Двоюрідна сестра свекрухи.
Жінка, яку Тетяна бачила від сили кілька разів у житті.
Тітка Зоя ледь переступила поріг, як почала роздивлятися квартиру.
Потім скривила губи.
— Щось у вас тут не дуже прибрано.
Тетяна мовчки подивилася на неї.
У квартирі було чисто.
Вона прибрала ще зранку, поки риба готувалася в духовці.
Але сперечатися не стала.
За столом тітка Зоя першою скуштувала рибу.
Облаштуватисад
Пожувала.
Подивилася на виделку.
І сказала:
— Пріснувато.
Потім повернулася до Ніни Василівни.
— Ніно, пам’ятаєш, як наша мама таку рибу готувала?
Свекруха важко зітхнула.
Сімейнедозвілля
— Ой, пам’ятаю…
Тітка Зоя похитала головою.
— Ото була риба!
Ніна Василівна кивнула з таким виглядом, наче Тетяна навмисне приготувала гірше, ніж покійна бабуся.
Марина цього разу взялася за яблучний пиріг.
— Таню, а що це за рецепт?
Тетяна підняла очі.
— Звичайний домашній. Із яблуками та корицею.
Марина відламала шматочок.
Пожувала.
— Я б трохи змінила.
Тетяна мовчала.
— Цукру менше. Корицю взагалі не додавала б.
Вона знизала плечима.
— Якось усе дуже просто.
Тетяна спокійно відповіла:
— Можу дати тобі рецепт.
Марина відмахнулася.
— Та ні, не треба.
Потім додала:
— У тебе трохи… ну, простувато.
Простувато.
Тетяна подивилася на пиріг.
Потім на фаршировану рибу.
На стіл, який накривала з самого ранку.
Облаштуватисад
На дітей, які раптом притихли.
Марійка й Артем уже відчували, що з мамою щось відбувається.
Вона перевела погляд на Сергія.
Чоловік сидів і дивився у свою тарілку.
Наче нічого не чув.
І саме тоді всередині Тетяни щось тихо клацнуло.
Не вибухнуло.
Не перевернулося.
Просто клацнуло.
Наче замок, до якого нарешті підійшов правильний ключ.
Вона усміхнулася.
Підвелася.
Почала прибирати порожні тарілки.
Обратипосуд
І вперше за багато років не стала думати, як догодити родичам.
Натомість почала думати зовсім про інше.
Наступні два тижні Тетяна була незвично спокійною.
Сергій помітив це.
І навіть трохи занепокоївся.
— Таню, ти як?
Вона усміхнулася.
— Чудово.
— Точно?
— Абсолютно.
Чоловік здивовано дивився на неї.
Але більше не розпитував.
Тетяна тим часом обмірковувала одну ідею.
З усіх боків.
Уявляла, як усе відбуватиметься.
Шукала слабкі місця.
Намагалася зрозуміти, чи не перегинає палицю.
Але що довше думала, то більше переконувалася:
Це буде справедливо.
Коли Ніна Василівна зателефонувала знову й повідомила, що вони «всі приїдуть у неділю», Тетяна відповіла напрочуд привітно:
— Чудово. Я підготуюся.
Свекруха зраділа.
Сімейнедозвілля
— От і добре!
Потім, ніби між іншим, додала:
— Бо минулого разу риба була трохи сухувата.
Тетяна спокійно виправила:
— Пріснувата.
— Що?
— Нічого, Ніно Василівно. Чекаю на вас.
І завершила розмову.
Готуватися вона почала ще в суботу ввечері.
Сергій сидів на кухні.
Кухоннийпосуд
Спостерігав, як дружина дістає продукти з холодильника.
Розкладає їх на столі.
Щось записує на аркуші.
Частину продуктів відкладає окремо.
Потім знову перевіряє список.
Нарешті він не витримав.
— Таню, що ти робиш?
Вона навіть не підняла голови.
— Готуюся до неділі.
— Це я бачу.
Сергій показав на продукти.
— Але навіщо ти відкладаєш оце все?
Тетяна зупинилася.
Подивилася на чоловіка.
Спокійно.
Уважно.
— Сергію, ти мені довіряєш?
Він здивувався.
— Ну…
— Просто скажи: так чи ні.
Чоловік помовчав.
Потім кивнув.
— Так.
Тетяна усміхнулася.
— Тоді зачекай до завтра.
Сергій знизав плечима.
І пішов до вітальні.
Облаштуватидім
А Тетяна продовжила роботу.
У неділю вона прокинулася рано.
Першим ділом накрила великий стіл у вітальні.
Той самий, що стояв біля вікна.
За ним зазвичай збиралися всі гості.
Тетяна постелила білу скатертину.
Дістала із серванта красивий посуд.
Розклала прибори.
Поставила серветки.
У центрі столу згодом з’явилася запечена курка з яблуками й апельсинами.
Облаштуватисад
Рум’яна.
Із золотистою скоринкою.
Поруч — картопляна запіканка з ніжною вершковою серединкою та хрусткою скоринкою.
Салат зі свіжих овочів, заправлений оливковою олією із запашними травами.
Домашня пастила, яку Тетяна приготувала для дітей ще минулого тижня.
Теплий хліб із духовки.
Усе виглядало апетитно.
Гарно.
По-домашньому затишно.
І Тетяна знала, що все смачне.
Бо готувала із задоволенням.
Не з обов’язку.
Не зі страху почути чергове зауваження.
А тому, що любила готувати.
Потім вона накрила другий стіл.
Облаштуватисад
На кухні.
Теж акуратно.
Із чистою скатертиною.
На ньому стояли свіжі овочі.
Помідори.
Огірки.
Болгарський перець.
Пучки зелені.
Миска з яйцями.
На великій дошці лежала ціла сира курка.
Поруч — олія, сіль, перець і спеції в маленьких баночках.
Тетяна поставила сковорідку.
Каструлю.
Обратипосуд
Поклала кухонний ніж.
І чистий рушник.
Коли Сергій зайшов на кухню, то зупинився просто на порозі.
Кілька секунд мовчки дивився на стіл.
Облаштуватисад
Потім повільно промовив:
— Таню…
Дружина повернулася до нього.
— Що?
Він показав рукою на сиру курку.
— Це що таке?
Тетяна спокійно відповіла:
— Їм же не подобається, як я готую.
Сергій насупився.
— Кому?
— Твоїм родичам.
Вона знизала плечима.
— От нехай сьогодні самі собі приготують.
Пауза.
— Так, як їм подобається.
Сергій кілька секунд дивився на дружину.
Потім перевів погляд на стіл.
Облаштуватисад
На курку.
На овочі.
На спеції.
І раптом засміявся.
Спочатку тихо.
Потім голосніше.
Із таким полегшенням, наче давно чекав, коли Тетяна нарешті перестане все терпіти.
— Таню, ти геній!
Вона похитала головою.
— Ні, Сергію.
Потім тихо додала:
— Я просто втомилася.
На запах запеченої курки прибігли діти.
Марійка першою зазирнула на кухню.
Кухоннийпосуд
— Мамо, а вже можна їсти?
За нею з’явився Артем.
— Я теж хочу!
Тетяна засміялася.
— Ще трохи зачекайте.
Але діти вже крутилися біля столу.
Облаштуватисад
Тоді вона відрізала кожному по маленькому шматочку курки.
Просто зараз.
До обіду.
Бо могла.
Бо це був її дім.
Її кухня.
Кухоннийпосуд
Її їжа.
І ніхто не мав права забороняти їй годувати власних дітей тоді, коли вона цього хотіла.
Родичі приїхали точно в домовлений час.
Ніна Василівна.
Марина з Костянтином.
І знову тітка Зоя, яка останнім часом чомусь стала постійною учасницею родинних візитів.
Вони зайшли до передпокою.
Зняли куртки.
І майже відразу потягнулися до вітальні.
Облаштуватидім
Запах запеченої курки стояв такий, що не помітити його було неможливо.
Ніна Василівна вже відкривала рота, щоб щось сказати.
Похвалити чи зробити зауваження — цього ніхто не знав.
Та, мабуть, і не мало значення.
Вона вже простягала руку до спинки стільця біля накритого столу.
— Зачекайте, — сказала Тетяна.
Її голос був рівний.
Без злості.
Без образи.
Просто спокійний.
Усі обернулися.
Тетяна привітно усміхнулася.
— А для вас я окремий стіл накрила.
Облаштуватисад
І показала рукою в бік кухні.
Запала тиша.
Ніна Василівна кліпнула очима.
— Що?
— Окремий стіл, — повторила Тетяна.
Облаштуватисад
Вона зробила крок до кухні.
— Ходімо, покажу.
Родичі пішли за нею.
Зупинилися біля дверей.
І побачили акуратно розкладені овочі.
Яйця в мисці.
Сиру курку на дошці.
Олію.
Сіль.
Спеції.
Сковорідку.
Каструлю.
Обратипосуд
Ніж.
— Ось, — сказала Тетяна.
Вона показала на продукти.
— Усе свіже. Якісне. Сіль, перець, приправи — усе є.
Родичі мовчали.
Тетяна продовжила:
— Можете приготувати собі так, як вам подобається.
Пауза.
— Так, як вважаєте правильним.
Марина першою знайшла голос.
— Ти…
Вона розгублено подивилася на матір.
— Таню, ти що?
Але Тетяна спокійно продовжила:
— Ви ж завжди краще знаєте, як потрібно готувати.
Вона почала загинати пальці.
— У мене то пересолено.
— То пересушено.
— То пріснувато.
— То надто просто.
Вона подивилася на Марину.
— То майонез шкідливий.
Потім на свекруху.
— То холодцю немає.
І нарешті на тітку Зою.
— То риба не така, як колись готувала ваша мама.
Ніхто не відповів.
Тетяна усміхнулася.
— Тому я вирішила, що буде чесніше дати вам можливість приготувати все самостійно.
Вона показала на плиту.
— Плита вільна.
На стіл.
Облаштуватисад
— Продукти є.
На кухонне приладдя.
— Ножі, каструлі, сковорідки — усе до ваших послуг.
Тітка Зоя розтулила рота.
Сімейнедозвілля
Потім стулила.
Потім знову розтулила.
Нарешті обурено вигукнула:
— Це що ж таке?!
Тетяна подивилася на неї.
— Що саме?
— Ти з нас знущаєшся?!
Тетяна похитала головою.
— Ні.
Вона зробила паузу.
— Це гостинність.
Із вітальні долинав дитячий сміх.
Облаштуватидім
За великим столом із білою скатертиною вже сидів Сергій.
Він накладав дітям запечену курку.
Марійка сміялася з чогось, що сказав брат.
Артем тягнув до себе шматок теплого хліба.
Усе виглядало звичайно.
Затишно.
По-сімейному.
Ніна Василівна повільно випросталася.
Її голос став тонким і ображеним.
— Ми не будемо тут нічого готувати.
Тетяна спокійно кивнула.
— Добре.
Свекруха здивувалася.
Сімейнедозвілля
— Що добре?
— Це ваш вибір.
Ніна Василівна аж задихнулася від обурення.
— Таню, ти хоч розумієш, що це… це дуже некрасиво з твого боку?!
Тетяна знизала плечима.
— А мені здається, некрасиво постійно годувати людей, які щоразу кажуть, що ти все одно приготувала неправильно.
Вона подивилася на свекруху.
— Ви ж самі знаєте, як краще.
Потім додала:
— Тому я вирішила більше не заважати вам робити все правильно.
Запала довга, важка тиша.
Марина дивилася на матір.
Костянтин — на сиру курку.
Тітка Зоя — на Тетяну.
Сімейнедозвілля
А Ніна Василівна стояла з таким виглядом, наче її щойно смертельно образили.
Нарешті свекруха випросталася.
— Ми йдемо.
Тетяна кивнула.
— Щасливої дороги.
Вони пішли швидко.
Мовчки одягнулися.
Не дивилися на Тетяну.
Марина кілька разів поривалася щось сказати.
Навіть відкривала рота.
Але щоразу, зустрівшись із Тетяниним спокійним поглядом, передумувала.
Костянтин мовчав.
Як завжди.
Тільки цього разу навіть не встиг нічого з’їсти.
Тітка Зоя виходила останньою.
Сімейнедозвілля
Біля дверей вона обернулася.
Подивилася на Тетяну.
І з погрозою промовила:
— Ти ще про це пошкодуєш.
Тетяна чемно усміхнулася.
— Можливо.
І зачинила за нею двері.
Кілька секунд вона стояла в передпокої.
Слухала, як у під’їзді стихають кроки.
Потім повільно повернулася до вітальні.
Облаштуватидім
Сергій сидів за столом.
Дивився на неї з легким усміхом.
— Пішли? — запитав він.
— Пішли.
— Чув.
Тетяна трохи помовчала.
Потім тихо запитала:
— Ти засмучений?
Сергій похитав головою.
— Так.
Вона завмерла.
А він продовжив:
— Засмучений, що це не сталося раніше.
Тетяна здивовано подивилася на чоловіка.
Сергій усміхнувся.
— Іди сідай. Курка холоне.
Тетяна повільно сіла за стіл.
Облаштуватисад
Марійка одразу підсунула їй тарілку.
— Мамо, поклади мені ось той шматочок!
Вона показала пальчиком.
— Із хрусткою скоринкою!
Артем тим часом упустив виделку.
Поліз під стіл.
Облаштуватисад
Сергій почав сміятися.
— Артеме, обережніше!
Усе було звичайним.
Домашнім.
Трохи галасливим.
І саме від цієї звичайності в Тетяни раптом защипало в очах.
Не від горя.
Не від образи.
А від якогось гострого, майже незнайомого полегшення.
Вона поклала собі шматок курки.
Скуштувала.
М’ясо було ніжне.
Соковите.
Із запашною скоринкою.
Саме таке, яким і мало бути.
Не пересушене.
Не прісне.
Не пересолене.
Просто смачне.
Тетяна повільно прожувала.
І вперше за багато років не стала подумки уявляти, що про цю страву сказала б свекруха.
Сімейнедозвілля
Не згадала Марининих зауважень.
Не чекала дядька Федорового «ну, нічого».
Вона просто їла.
І насолоджувалася.
Ніна Василівна не телефонувала цілий тиждень.
Потім усе-таки зателефонувала.
Зовсім з іншого приводу.
Говорила діловито.
Наче нічого не сталося.
Про ту неділю не згадала жодного слова.
Тетяна теж не згадувала.
Через кілька днів написала Марина.
Повідомлення було довжелезне.
На кілька екранів.
Про повагу.
Про родинні цінності.
Про те, як вона завжди бажала Тетяні тільки добра.
Про те, що зауваження робила виключно з найкращих намірів.
Тетяна прочитала все.
Подумала.
І відповіла коротко:
«Я зрозуміла. Усе добре».
Більше Марина нічого не писала.
Родичі перестали приїжджати без запрошення.
Іноді, звичайно, з’являлися.
На дні народження.
На великі свята.
На родинні зустрічі.
Але тепер усе було інакше.
Вони попереджали заздалегідь.
Запитували, чи зручно.
Не критикували кожну страву.
І навіть почали приносити щось до столу.
Облаштуватисад
Одного разу Марина скуштувала салат.
Пожувала.
І раптом сказала:
— Смачно.
Тетяна мало не впустила ложку.
Від Марини це прозвучало як маленьке диво.
Тітка Зоя більше не з’являлася.
Сімейнедозвілля
І Тетяна зовсім за нею не сумувала.
Наступної неділі, коли гостей не було, Тетяна вирішила приготувати фаршировані перці.
Просто так.
Бо захотілося.
Не для свекрухи.
Сімейнедозвілля
Не для Марини.
Не для тітки Зої.
Для себе.
Для чоловіка.
Для дітей.
Вона дістала великі солодкі перці.
Помила.
Обережно зрізала верхівки.
Вичистила насіння.
Приготувала начинку.
На кухні знову з’явилися Марійка й Артем.
Кухоннийпосуд
Крутилися поруч.
Ставили запитання.
Намагалися допомагати.
І, звичайно, більше заважали, ніж допомагали.
Але Тетяна не сердилася.
Сергій сидів у вітальні.
Облаштуватидім
Читав новини в телефоні.
Час від часу заглядав на кухню.
Із виглядом людини, яка чекає чогось дуже хорошого.
— Таню, довго ще?
Вона усміхалася.
— Стільки, скільки потрібно.
І нікуди не поспішала.
Акуратно начиняла перці.
Ставила їх у каструлю.
Обратипосуд
Готувала соус.
Розкладала все так, щоб було красиво.
Кухня поступово наповнювалася теплим, домашнім ароматом.
Тим самим, який Тетяна любила з дитинства.
Вона завжди любила готувати.
Любила вибирати продукти.
Вигадувати нові страви.
Пригощати близьких.
Дивитися, як діти із задоволенням їдять.
Як чоловік просить добавки.
Як на кухні стає затишно від запаху свіжої їжі.
Кухоннийпосуд
Просто останнім часом ця любов майже загубилася під нескінченними зауваженнями.
Під чужими вимогами.
Під постійним страхом зробити щось не так.
А тепер вона знову готувала із задоволенням.
Для себе.
І для тих, хто сідав за її стіл не тому, що так зручно.
Облаштуватисад
Не тому, що можна прийти на все готове.
І не тому, що тут завжди нагодують, навіть якщо потім образити господиню.
А для тих, хто хотів бути саме тут.
У цьому домі.
Поруч із нею.
Тетяна повільно помішувала соус.
Дивилася, як він густішає.
І думала, що це зовсім не мало.
Насправді — це дуже багато.
ІНОДІ ДОСТАТНЬО ОДИН РАЗ СКАЗАТИ «ДОСИТЬ», ЩОБ ЛЮДИ НАРЕШТІ ПОЧАЛИ ПОВАЖАТИ ТВОЮ ПРАЦЮ.
А ІНОДІ НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ПРОВЧИТИ ТИХ, ХТО ЗАВЖДИ ЗНАЄ, ЯК КРАЩЕ, — ДАТИ ЇМ МОЖЛИВІСТЬ ЗРОБИТИ ВСЕ САМОСТІЙНО.
Тетяна усміхнулася.
Накрила каструлю кришкою.
Обратипосуд
І покликала дітей мити руки.
Сьогодні на них чекала звичайна сімейна вечеря.
Без докорів.
Без критики.
Без непроханих гостей.
Просто вечеря вдома.
І цього було більш ніж достатньо.
Товаридля походу
КІНЕЦЬ.
