Рік тому українці жахнулися, коли у звільненому від окупантів селі Мотижин на Київщині виявили братську могилу мирних жителів. У ній опинився і футболіст Олександр Сухенко разом зі своїми батьками.
Рідна сестра спортсмена Олена Радченко розповіла, що вони приїхали додому з Києва одразу після повномасштабного вторгнення. Брат дуже багато допомагав мамі, яка була старостою села, і відмовився евакуюватись, коли була можливість.
25-річний Олександр був чемпіоном та володарем Кубка Київської області. Виступав у Другій лізі чемпіонату України за футбольний клуб “Чайка”, захищав кольори ФК “Кудрівка” з Ірпеня. А його батько Ігор Сухенко був співпрезидентом футбольного клубу “Колос” із Мотижина.
“Дуже складно знайти слова, щоб передати всі свої почуття після втрати рідних. Саша був нашою гордістю. Звичайний хлопець із села Мотижин, який дуже любив футбол, історію та Україну. Завжди казав, що гратиме до останнього: “Поки ноги мене носять”, – зауважила його рідна сестра Олена.
Олена та Олександр мешкали в Києві, але за традицією на вихідні їздили до батьків. І з початком повномасштабної війни, за словами дівчини, вони всі зібралися і поїхали додому в Мотижин: “Будинок – це притулок, це основна будівля, де твоя душа захищена морально, бо ти поряд із батьками. Мама була старостою села, і наша родина жила як єдине.
“Саша був дуже розумним і мудрим для свого віку. Для мене він – справжній скарб для нашої родини та нашої нації, мужній хлопець, який не збирався нікуди тікати. Він не мав жодного професійного військового досвіду. Він просто залишався зі своєю родиною до самого кінця. Його вбили за те, що він був справжнім українцем”, – насилу стримуючи сльози розповіла сестра.
Олена, яка приїхала до батьків разом із своєю маленькою донечкою, досі пам’ятає, що відчувала, коли в Мотижин увійшли ворожі війська.
“Я сама мама, тому насамперед це був шок, а потім – нерозуміння і страх, як таке може бути і чи все це відбувається насправді. Це було ввечері, ми тільки чули російську техніку, але ще її не бачили. А коли вже побачили, було таке відчуття, ніби потрапив у якесь кіно. Але не розумів, що буде за секунду, ввечері чи завтра”, – згадала Радченко
А ось Олександр, за словами сестри, сприймав усе спокійно. Одразу після приїзду до села він сказав Олені, що можуть бути різні варіанти розвитку подій. Тому російську окупацію він, напевно, також розглядав.
“У цьому 25-річному хлопці я не бачила якогось страху, бажання кудись втекти чи сховатися. Це було раціональне сприйняття ситуації. Не знаю, чи так проявлявся його все ще юнацький максималізм, чи то начитаність, історична обізнаність, бо він дуже любив історію. Може, він був такою людиною, яка просто приймала ситуацію такою, якою вона є”, – міркувала Олена
Після того, як у село зайшли російські солдати, Олександр разом із батьками став допомагати односельцям, вирішував якісь організаційні питання, налагоджував зв’язок
“Під час окупації Сашко розвозив ліки та продукти людям похилого віку, заряджав мобільні телефони, просто допомагав словом, тому що був дуже доброзичливим, у нього було дуже багато друзів, які часто приходять до нього на могилу. Загалом він робив те, що потрібно було робити в тій ситуації. А також заспокоював мене своїми жартами”, – згадала сестра.
На початку березня жителі Мотижина почали виїжджати на підконтрольні Україні території, коли випадала така можливість. Але Олександр Сухенко відмовлявся евакуюватись.
“Коли я розмовляла з братом, він сказав, що не залишить батьків. Він був такий вихований, така була натура. У Саші була дівчина, яку він відправив із села, а сам вирішив залишатися. Я вчинила як мама, рятуючи життя своєї дитини, а брат вчинив як син – не залишив маму і тата”, – розповіла Олена.
Олена змогла виїхати на початку окупації – 4 березня. Її батьки формували колони для евакуації.
“Ну як формували – дивилися, чи не їде російська техніка. І говорили, коли можна їхати. У такий спосіб дуже багатьом людям вдалося покинути Мотижин, і я була серед них. Звичайно, я знаю поодинокі випадки, коли машини з людьми, які намагалися виїхати, розстрілювали… Особливо, коли вони з’їжджали з Житомирської траси та думали: “О, якесь село! Зараз ми проїдемо”. А тут їх брали та розстрілювали. Це дуже страшно. Просто не вкладається в голові”, – розповідає дівчина.
“Особисто я вважаю, що тим людям, які воюють проти нас і вбивають наших людей, немає місця на цій землі. За ті звірства і жорстоке ставлення до нас вони не заслуговують називатися людьми”, – додала Олена.
Датою смерті Олександра та своїх батьків Олена вважає 24 березня. Напередодні, 23 березня, озброєні російські нелюди прийшли до будинку старости села Мотижин Ольги Сухенко, провели там обшук, забрали її та чоловіка. Олександр намагався налагодити з окупантами діалог, йому пообіцяли, що повернуть батьків живими, але за шість годин військові РФ повернулися по футболіста.
“В окупантів були претензії не стільки до діяльності Олександра, скільки до сина старости села. Звісно, що людина, яка обіймає якусь владну посаду в Україні, – це активіст, який підтримує українську владу та ЗСУ. Тому батьки та безпосередньо брат мали стосунок до того, щоб передавати якісь позиції”, – розповіла Олена.
“Я так собі розумію, що батьки та брат були небезпечними для російських окупантів, тому до нас додому і прийшли. Я на той час уже встигла виїхати. Спочатку з дому забрали батьків, а потім повернулися по Сашка”, – додала дівчина.
Олена розповіла, що спочатку батьки та брат просто зникли, і ніхто не знав, що з ними сталося.
“Була інформація, що їх нібито забрали в полон. Я на той час була вже на заході України, ми всі їх шукали, зверталися до місцевих органів влади, я зверталася до СБУ та інших можливих каналів. Точної інформації не було. А 2 квітня ми знайшли братську могилу з батьками та ще одним волонтером. Це був найжахливіший день у моєму житті. Найгірше, що могло статися, сталося”, – зізналася Радченко.
Перед смертю Олександра та його батьків катували, потім вивезли до лісу, розстріляли та закопали у братській могилі з іншими людьми.
“Для мене найстрашніше – це те, яку вони прийняли смерть. Я не можу цього прийняти і змиритися. Весь цей біль постійно в мені. Я не розумію, за що з людьми роблять такі звірства. Ніколи цього не пробачу. Чи беруть вони в руки зброю”, або це росіяни, які “ні до чого”, кров брата та моїх батьків – на їхніх руках”, – вважає Олена.
Також сестра Олександра розповіла, що, крім футболу, він мав багато інших інтересів. Поза полем він працював менеджером у будівельній компанії.
“Також він допомагав татові, який був сільським підприємцем. У Петропавлівському ліцеї Сашко і у футбол грав, і паралельно працював юристом, бо мав дві освіти – маркетолога та юриста. Як сам мені казав, він тільки починав жити. Пробував себе в різних сферах, набував досвіду, ставив перед собою цілі і йшов до них. Але почуття патріотизму стало вищим за все це”, – розповіла Радченко.
Незважаючи на всю тяжкість втрати, Олена зазначає, що треба жити з тим, що сталося, і обов’язково пам’ятати про своїх рідних, не дати їх забути.
“Зараз ми переживаємо найскладніші часи, моя сім’я стала частиною історії цієї війни, і я роблю все, щоб про них не забували. Незважаючи на всі патріотичні переконання, якими вони жили, мені дуже боляче. Коли ми втрачаємо сім’ю – це найгірше, що може статися з нами. А особливо коли це відбувається насильно”, – каже дівчина.
Олені було важко повернутися до Мотижина, де мучили та вбили її родину. Але вона приїжджала до села на похорон 7 квітня 2022 року, а потім повернулася ще за місяць.
“Там будинок моїх батьків, там завжди кипіло життя, завжди було весело і звучав сміх. І для себе вирішила продовжувати. Це найменше, що я можу зробити. А найбільше – це створити таку сім’ю, в якій народилася і виросла я. Тому що вони для мене були найкращим прикладом”, – зазначила Олена.
Загрузка...
