Ми поверталися до Києва з Бахмута. Виїхали зранку та не заїжджали за сухпаєм. Ще й не встигли поснідати, а їсти хочеться.
Тож, коли пролунала пропозиція зупинитися на ринку біля Решетилівки та купити хліб, сало і овочі та там поїсти, то всі були за. Зупинилися.
Поки нам нарізали сало ми купили теплий грузинський лаваш і я з побратимом пішли за овочами. На першому прилавку з овочами зупинилися. За ним стоїть сивий чоловік у літах, а на столі перед ним невеликі купки помідорів, огірків, цибулі та декілька головок молодої капусти.
– Діду, скільки коштує помідори та цибуля?
– Синки, а ви ж військові?
– Так, військові. І скільки коштує помідори та цибуля?
– Хлопці, беріть безкоштовно, – каже він.
– Та, ну, діду! Не треба безкоштовно. Яка ціна?, – наполягаємо ми.
– Для вас, синки, безкоштовно. Беріть скільки треба.
– Дякуємо, але хочемо заплатити. Ми ж розуміємо, що ви тут продаєте, щоб були гроші на життя.
Якщо грошей не буде, то як жити будете?, – відповідаю я йому.
– Якщо вороги прийдуть, то нам життя взагалі не буде, синку. Всім нам. Тож я чим можу – тим і хочу допомогти вам. Бо якщо військові цю наволоч не зупинять, то буде не до продажу.
Овочі ми все ж в нього купили. Але той дід дав нам качан капусти. От просто так. Впихнув.
Не захотів нас відпускати без подарунка. Потім стояли недалече від ринку, їли та обговорювали діда і те, що таке вже зустрічається не рідко. А в моїй голові лунало “Якщо вороги прийдуть, то нам життя взагалі не буде”.
На жаль багато українців це зрозуміло запізно, а дехто ще не зрозумів. Війна багатьох з нас змінила і ще багато що змінить в нашому житті, але чим раніше суспільство подорослішає – тим більше шансів відродити Україну і тим легше це буде нам зробити.
А Перемога буде за нами!
