Я рано овдовіла – Віталіка не стало, коли нашій доньці Насті було лише 17. Просто прийшов додому після роботи, впав і все – інсульт. Швидка не встигла. Ми прожили разом 20 років – хороших, різних, але справжніх.
Після його смерті довго не могла оговтатись. Виплакала очі, ходила як тінь. Настя мене тоді підтримувала, хоч і сама була дитиною. Але знаєте, з часом рана не гоїться.
Через 4 роки я зустріла Ігоря. Розлучений, спокійний, турботливий. Ми не одразу зійшлися – довго сумнівалася, чи маю право на щастя. Але коли Настя пішла заміж, а я лишилась сама у квартирі, вирішила: досить. Хочу жити. Ми з Ігорем уже третій рік як разом.
Настя тоді нібито не була проти, але щось у її в очах змінилося. Хоча нічого не сказала, поки не гримнуло…
Доньчин шлюб не витримав і 3-х років. Чоловік зраджував, а коли вона застала його з “цією куркою”, як сама казала, зібрала дітей і пішла.
– Мамо, я не можу більше з ним. Забери нас хоч на якийсь час, будь ласка.
Я стояла в дверях, мовчки дивилася на доньку з двома заплаканими малюками. Було шкода. Але…
– Настю, у нас з Ігорем своє життя. Я тебе виховала, поставила на ноги. Квартира моя і маю право на спокій. Ти доросла – вирішуй проблеми сама.
Вона дивилась на мене, ніби на зрадницю.
– Серйозно? Тобі спокій важливіший за мене й онуків?!
– Що, в могилу лягти заради вас? Я теж жива, Настю і теж хочеться нормального життя!
Настя пішла, грюкнувши дверима. З того дня наші стосунки більше нагадують поле бою.
Вона винаймає однокімнатну квартиру, працює продавчинею. Половина зарплати – на оренду, решта – на дітей і макарони з кетчупом. Іноді приводить дітей до мене або до своєї колишньої свекрухи, щоб нагодувати. Я не в захваті.
– Мамо, ти не бачиш, що мені важко? Я прошу не грошей – просто нагодуй онуків!
– Не думала, що мені теж важко? Невже хочу, щоб мій дім перетворився на дитячий садок? Ми з Ігорем вдвох, і нам добре!
– Тобі добре?! А мені, значить, нехай буде зле! Що ти за мати?
– Я – мати, яка 17 років пахала, щоб ти мала все! А тепер хочу спокою. Я не зобов’язана рятувати тебе кожного разу, коли не витягуєш!
– Ні, мамо, ти просто поміняла нас на мужика! От і все! Он у свекрухи серце є, а ти – просто егоїстка!
Ці слова боліли. Але я мовчала. Бо так, я справді вибрала себе. І за це не збираюсь вибачатись.
Знаю, люди засудять. Скажуть: як можна не прийняти доньку з дітьми? А я скажу – можна. Якщо роками ти живеш не для себе, а потім раптом розумієш: або зараз, або ніколи.
Можливо, ми з Настею ще колись помиримось. Але поки вона вважає, що я зобов’язана все кинути заради неї, це неможливо.
Бо я – жінка, а не лише мати.
Хіба ж не права?
Загрузка...
