Я захочу це запам’ятати та лишити це фото тут.
Це не 1941, це березень 2022, Харків. Кольорове фото зробила чорно-білим.
Це фото можна назвати «Лютий, березень 2022 року, вокзали України».
У такому поїзді після кількох діб, проведених на Київському вокзалі, поїхала моя колега з дочкою та маленькою онукою.
Так усе було з її слів, як у цьому тексті.
… Евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені та тихі.
Розгублені, перелякані діти, нервові тварини, стомлені та виснажені люди. Комусь щастить сісти на місце, решта просто падає на підлогу в проходах і тамбурі. Речів мінімум, але вони займають весь той простір, що ще залишалося.
Поїзд від’їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, включеного інтернету або, боронь господь, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Поїзд акуратно крадеться між таких же темних полів та сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.
Діти починають вередувати – мультики, в туалет, цукерку, бути схожим. Походити ніде, в туалет треба пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підтискають ноги, намагаються пропускати. Батьки всіма силами якось заспокоюють малюків, але тільки один кінець вагона стихне – прокидається другий.
Минає година, друга. За нормальним графіком уже мали б під’їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години, і, можливо, зупинки не буде. Хтось намагається обуритися, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але пам’ятаємо, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з’являються вогні Вінниці. Потяг пролітає безупинно. Наступна потенційна зупинка – Хмельницький. Коли прибуття – невідомо.
Повзуть годинник. Діти прокидаються і все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд сповільнюється, в салоні вмикають світло. Усі жмуряться, дістають телефони, лізуть перевіряти обстановку.
Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів та пробиватися до виходу. Вискакують на перон, але особливо вільніше не стало.
Раптом у тамбур з розбігу закидають величезну картату базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й із сумішами. Їм хтось відповідає, що може там тварина, що ви тут це починаєте.
Жінки уваги не звертають. Скупими, видно вже вигостреними рухами, швидко відкривають сумки і починають кидати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.
Швидко, передавай далі, 3 хвилини лишилося!
Люди слухняно передають далі. Одна сума порожня, за нею ще дві. Люди по салону прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.
Одна з жінок голосно кричить у салон:
- – Діти малі є?
- – Є!
- – Скільки?
- – Десь 20.
Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.
– Передайте мамам!
І по салону як хвилею: “передайте мамам, передайте мамам…”.
Потяг сіпається. Одна з жінок швидко вистачає порожні сумки, друга викидає решту пакетів прямо на підлогу, і обидві вистрибують на перон.
Людо, вода!
У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив.
Люди, як відмірявши, починають відкривати пакети, що там їм засунули до рук. У кожному кульочці: три вівсяні печінки, бутербродик з сиром, бутербродик з олією та ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька “рачків”. У пакетах, що передавали мамам – пара памперсів та три пачки дитячого харчування.
Знову гасне світло. У салоні тихо, але шарудять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Говорять, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.
Темний поїзд крадеться між темних полів і сіл.
Anastasia Haridzhuk.
Загрузка...
