Одна моя близька знайома написала колись у ФБ, перефразовую: «Я не люблю говорити телефоном. Якщо ви мені телефонуєте, то прошу, аби все максимально швидко пояснили..» Я замислилася над її словами. Справді, в мене теж завжди була АЛЕРГІЯ на МОБІЛЬНИЙ. Він у мене дзвонив по 20 год на добу. Після кожної розмови відчувала себе старезною ганчіркою, або так, ніби тебе хтось мордує))). Сотні голосів, сотні слів, прохань, зітхань.
Мені видається, що голоси із трубки вгризаються в самі мізки й заважають їм мислити, що ці енергетичні коливання сягають очного кришталика, що голоси із трубки прогризають дірку в твоєму вусі.
Навіть зовсім юною, коли була закохана, не хтіла спілкуватися з коханими телефонічно, це було цілим випробуванням для мене…Не тому, що не було про Що говорити (іноді можу цілодобово розповідати про все на світі), — а просто така, очевидно, структурованість мого музикального слуху.
Тому мої мобільні, відчуваючи цей внутрішній спротив, жили своїм життям: вони ламалися, губилися, їх крали, вони топилися… І додзвонитися до мене фактично було не можливо.
Яке щастя — поява соцмереж: безліч питань можна вирішити без дзвінків!!!
Тому не дивуйтеся, що в мене — завжди перерваний зв’язок із голосом… Якщо щось важливе і нагальне — пишіть у ФБ, інсту, телеграм, мейл—завжди відповім; якщо якийсь проєкт, робота і т.д. — краще зустрітися на каві, ну, а якщо вже ви мені додзвонилися — то кажіть швидко і по-суті, бо я з тим телефоном божеволію))
А в моєму оточенні є кілька телефонних маніяків))).
Не сердьтеся, не ображайтеся…що не потелефоную…. Не тому, що не люблю, або зазналася… просто так історично склалися мої стосунки з телефоном).
Я певна, що нас таких трохи є. Тільки сказати відверто не можемо самі собі й привселюдно.