Невеличке селище у Донецькій області. До кордону – майже рукою подати. Ми тут перебуваємо вже місяць точно. Є їжа, волонтери присилають продукти, одяг теплий на осінь, навіть одного разу малюнки діток з центру ВПО надіслали. Типу знак підтримки та мотивації.
Однак, я не боюся ні обстрілів, ні тривоги. Я боюся місцевих людей в цьому селі.
Коли ми сюди прийшли, нас не вітали ні аплодисментами, ні словами подяки. Натомість наш загін чув тільки лайку та звинувачення у стилі “Бомбили Донбас 8 років”. Так, виявляється, ватні зазомбовані люди ще існують. Мене про це попереджав керівник, але я чомусь не вірив. Ну коли у твій будинок летить ракета з території росії, ти хіба будеш проклинати нашу армію, яка тебе прийшла рятувати?
– Я вас не звала! Зачєм сюда прішлі?! – дорікає старша жіночка, років десь 50.
коментарі. Але чому я повинен захищати людину, яка підтримує ворога? Це смішно та не логічно.
Молоді люди ризикують життям, а вони… Хоча я вже вдома тиждень, але досі переживаю за своїх побратимів, які там залишилися. Інколи телефоную, але самі розумієте, який там зв’язок.
Що б Ви зробили з такими людьми?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
