Три роки я була ідеальною дружиною, яка вірила, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, а затишок у будинку вимірюється кількістю каструль із гарячою вечерею. Але одного вечора, коли я поставила перед чоловіком тарілку з розігрітими вчорашніми котлетами та пюре, він відсунув її з гримасою, сповненою гидливості. – Я не буду це їсти, – сказав він спокійно, навіть не дивлячись мені у вічі. – Ти ж знаєш, я не їм розігріте. Мені потрібне тільки свіже. Я не кинулася до плити смажити свіжий стейк, а зробила те, що потрібно було зробити ще на початку сімейного життя, повернула відповідальність тому, хто висуває вимоги. Ми живемо у культурі, де побутовий героїзм жінки все ще вважається нормою. Наші мами та бабусі часто жертвували сном та відпочинком, щоб на столі було “перше, друге та компот”. І багато чоловіків, які виросли в таких сім’ях, щиро не розуміють, чого це варте

No Comments

Три роки я була ідеальною дружиною, яка вірила, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, а затишок у будинку…

Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках – худа, з косою і чорною накидкою з каптуром. Сіла на край – баба Дуся навіть почула, як рипнули пружини старого дивана. – Лежиш? – не ласкаво спитала вона. – Лежу, – відповіла баба Дуся. – Рано ще, тільки світати починає, от і лежу. – Ну лежи, лежи… Недовго вже тут. Попередити зайшла, щоб планів не будувала. І тут закричав ранковою піснею півень. Баба Дуся подивилась на ліжко. Нікого на ньому не було, як лежала ковдра, так і лежить. – Привиділося, мабуть… Ну, а що, не молоденька, через три місяці вісімдесят два стукне, тут що хочеш привидиться! – міркувала баба Дуся, автоматично роблячи свої щоденні ранкові справи. Але нічний візит непроханої гості (чи то сон, чи то дійсність, і не розібрати!) не давав їй спокою. – Мабуть, і справді вже час, – за давньою звичкою баба Дуся розмовляла вголос сама з собою. – Та й так добре пожила, он, вік майже доживаю, скільки ж можна?! Бабця вийшла у сіни. Тут стояла її гордість – велика кована скриня. Колись дуже давно з цією скринею привіз її Петро до свого села заміж.

No Comments

Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках – худа, з косою…

— Приймай чоловіка назад, ми тебе простили. Он як розцвіла. Дивись-но на неї. Щоки рожеві, очі сяють, ніби не чоловіка з сім’ї вигнала, а в лотерею виграла. Совісті в тебе, Наташко, як не було, так і немає. Одна косметика на умі. Зінаїда Олександрівна стояла на порозі, уперши руки в об’ємні боки, обтягнуті махровою кофтою. За її спиною, переступаючи з ноги на ногу і сопучи, як старий чайник, маячив Григорій. Вигляд у нього був такий, наче він відбував тяжку повинність, а не прийшов до колишньої дружини. В руках він стискав ручки гігантської картатої сумки, тієї самої, з якою в дев’яності люди товар возили на ринки. Наталя завмерла. Посмішка, призначена зовсім іншій людині, повільно сповзала з обличчя, поступаючись місцем холодному здивуванню. Вона навіть не встигла забрати руку з дверної ручки. Голос Зінаїди Олександрівни зрадницьки тремтів, але Наталя тут же взяла себе в руки.

No Comments

— Приймай чоловіка назад, ми тебе простили. Он як розцвіла. Дивись-но на неї. Щоки рожеві, очі сяють, ніби не чоловіка…