Трагедією закінчилася для родини Жукових із Маріуполя поїздка до Карпат на відпочинок. Світлана та Олександр разом зі своєю онучкою, 9-річною Настусею, вперше вибралися в українські гори. Але замість теплих спогадів та яскравих вражень від поїздки родина вимушена витрачати тисячі доларів на лікування. Активна та енергійна Світлана після нещасного випадку на одному з крісельних підйомників гірськолижного курорту Драгобрат опинилася прикутою до ліжка: через складні переломи вона перенесла кілька операцій і наразі не відчуває ноги.
Чи зможе жінка хоча б колись не те що бігати, а бодай якось пересуватися з ціпочком – не знає ніхто. Натомість навіть мінімальної допомоги на лікування від людей, що заробляють на експлуатації підйомника, Світлана так і не дочекалася. Та й місцева поліція, схоже, не надто поспішає розслідувати обставити травмування туристки з Маріуполя.
“Гуцул ходу не міняє”, – з гіркою посмішкою цитує місцеву приказку житель Маріуполя Олександр Жуков. Для нього та його родини нещодавно ця фраза набула особливого значення. Події останнього місяця сформували в чоловіка стійкий стереотип, що допомоги від гостинних жителів українських Карпат чекати йому не варто.
Варто зазначити, що Олександр, як і його дружина – з тих маріупольців, які завжди вважали Донбас невід’ємною частиною України. Тому ще на початку 2014-го, коли Росія розпочала агресію проти України, Олександр попри досить немолодий вік пішов добровольцем у військкомат. І навіть пройшов підготовку в навчальному центрі “Десна”. Втім напередодні того, як його підрозділ мав вирушати в АТО, в Олександра діагностували складне захворювання. І замість можливості захищати рідний Донбас зі зброєю в руках він змушений був повернутися до Маріуполя, аби оформляти групу по інвалідності…
Попри свою тверду проукраїнську позицію, родина Жукових раніше ніколи не бувала в Українських Карпатах. Тож коли цьогоріч Олександр, Світлана та їхня онучка таки вирішили надолужити згаяне – вони чекали, що поїздка запам’ятається їм назавжди. Так воно, зрештою, й вийшло. От тільки спогади ці навряд чи можна назвати позитивними.
31 липня, за кілька днів до запланованого повернення додому, Жукови вирішили скористатися пропозицією поїхати на приватну екскурсію на Драгобратський водоспад та льодовикове озеро Герешаска. Частину маршруту вони мали подолати на одному з підйомників гірськолижного курорту “Драгобрат”: на вершину гори Стіг їх повинні були підняти на крісельному підйомнику “Карпатська чайка”. Олександр вирішив їхати разом з організатором екскурсії на його джипі. А Світлана з онучкою та парою випадкових знайомих з Одеси, які склали їм компанію в цій екскурсії, пішли на підйомник.
“Я не поїхав. У мене після 50 років раптово виник страх висоти. А дружина з онукою поїхали. Це ми вже зараз знаємо, що це небезпечно. Що є наказ МНС від 2011 року, який регламентує роботу цих підйомників і де зазначено, що користуватися ними можуть лише спортсмени і лише взимку, за наявності снігового покриву не менш від прописаної в наказі товщини. Що ти, сідаючи на цей підйомник, маєш нагорі, щойно ногами торкнешся землі, дуже швидко бігти вперед, аби тебе не вдарило ззаду кріслом… Тоді ми цього не знали. Інакше б не поїхали. Ніхто нас не попередив, не розказав, що і як робити. Просто взяли 200 гривень з людини – і вперед”, – розповідає Олександр.
Лижники та любителі зимового відпочинку в горах знають: аби не травмуватися, під час наближення до платформи треба підняти ноги, аби не зачепитися за неї. А потім – відкрити загороджувальну перекладину на кріслі. І дійсно – вкрай важливо максимально швидко після приземлення на платформу відбігти, аби уникнути зіткнення з кріслом. Зробити це на лижах у снігу, маючи спортивну підготовку, – нескладно. Інша справа – якщо ти цього алгоритму не знаєш.
Нагорі, згадує чоловік розповідь дружини і очевидців того, що трапилося, туристів зустрічав хлопець років 16-17 на вигляд. Коли крісло наблизилося до верхньої платформи канатної дороги, він на відстані почав проводити запізнілий “інструктаж” зі сходження з підйомника.
“Коли моя дружина і онучка під’їхали до верхньої платформи, цей хлопець почав кричати: “Піднімай! Піднімай!!!”. Що піднімай? Як з’ясувалося, треба було підняти ноги. Дружина це зробила. Далі він знову кричить: “Піднімай! Піднімай оте!!”. Світлана знову не зразу зрозуміла, що він мав на увазі ту перекладину… Вона рознервувалася, розгубилася. Хвилювалася передусім за онучку… Настя зіскочила без проблем. А у дружини часу зіскочити вже не вистачало: крісло вже скоро мало розвертатися. Цей хлопчина почав кричати: “Швидко стрибай! Швидко стрибай!!!”… І вона стрибнула. А в спину їй прилетіло крісло і збило з ніг… Результат: складний перелом плечового суглоба, складний перелом ліктьового суглоба і повністю розтрощений тазостегновий суглоб”, – розповідає Олександр.
Коли Жуков разом з екскурсоводом дісталися до вершини підйомника автомобілем, біля Світлани з’явилися двоє чоловіків. Вони намагалися переконати завантажити травмовану жінку, що кричала від болю, в джип організатора екскурсії – і самотужки везти її в лікарню.
“Казали: “вона тут заважає”… Я бачив, що там серйозні переломи. Знаю, що людину з такими травмами не можна рухати… Ви не повірите – я ледь не ногами їх відганяв від дружини, аби вони її не чіпали. Вимагав викликати рятувальників із МНС, повідомити в поліцію, подзвонити у швидку… Пів години десь вмовляв, поки вони по рації з рятувальниками зв’язалися. Нам пощастило, що з гори якраз спускався один із рятувальних загонів. Хлопці, спасибі їм, побачили нас, зупинилися, прибігли. Надали домедичну допомогу – наклали шини, зафіксували дружину в тому положенні, в якому вона лежала, викликали авто, аби її спустити вниз, де вже чекала швидка… На той момент минуло вже більш ніж година”, – розповідає Олександр.
Рятувальники, за словами чоловіка, зробили все, що могли: надали допомогу, повідомили про подію поліцію, внесли інформацію до бази МНС. Однак у разі згадки про пережите Олександр досі не може стримати емоцій.
“Водій – молодець, “Шумахер”. Менш ніж 100 км на годину не їхав. Ввімкнув сирену – і вперед… Дорогою дружина двічі непритомніла. А Настуся обблювалася… Діду нічого не сказала. Шапочку зняла – і туди… Це було страшно! Ви навіть не уявляєте, який це жах”, – голос у Олександра відчутно тремтить.
Травмовану Світлану доправили до Рахівської міської лікарні. Там їй одразу призначили першу операцію – усього їх у жінки було три. Лікарі озвучили Олександру попередню вартість лікування: імплант, яким його дружині мали замінити розтрощений тазостегновий суглоб, коштуватиме близько 50-70 тисяч гривень. Олександр розгубився: таких грошей у нього не було. І вирішив звернутися по допомогу до людини, яку співробітники “Карпатської чайки” назвали власником бізнесу – місцевого жителя Василя Маркульчака.
“Та жінка з Одеси, яка була свідком того, що трапилося, “витрясла” з хлопчини-працівника номер власника підйомника. Як мені сказали, його тримає Василь Васильович Маркульчак, який ще кілька років тому працював у поліції, а потім звільнився. Одеситка йому передзвонила, він наче погодився допомогти. А коли мені ввечері озвучили, скільки коштуватиме лікування – я зателефонував йому сам. Пояснив, що таких грошей у мене немає. Попросив допомогти, бо ж це сталося на його підйомнику. Сказав, що у разі відмови змушений буду йти до поліції. А він сказав: “А, до поліції? Бажаю вам успіху!” Все, на цьому наше спілкування закінчилося. Він мені більше не телефонував, я йому теж. Ні про яку допомогу, звісно, не йдеться”, – каже Олександр.
OBOZREVATEL зв’язався з Василем Маркульчаком. Він факту травмування не заперечує. Однак стверджує: провина за це цілком і повністю лежить на Світлані.
“Це був нещасний випадок. Необережність з її боку, умовно кажучи. Тому що… необережність. Ну не ознайомилась людина перед тим, як сідати в крісло. Стоять інформаційні банери. Повинна була ознайомитись. Не ознайомилась. Мало того, руки зайняті пакетом. На відео все видно. В руках пакет, ще щось. Там чітко вказано, що рука – чи то права, чи то ліва, залежно від того, з якого боку сидить людина – повинна бути вільна. Цього не було. Чесно кажучи, мені її, якщо чесно, шкода як людину. Ну сталася така ситуація”, – сказав Маркульчак.
На запитання, чому працівники підйомника не проінструктували людину, яка сідала на спецзасіб підвищеної небезпеки (а саме так кваліфікуються крісельні підйомники згідно з чинним законодавством), чоловік відповів своєрідно.
“Пані, дивіться. Скажу, щоб ви розуміли мою позицію. Позицію трохи іншої сторони. Якщо за день проходить тисяча людей, якщо ми будемо кожному розказувати… Ви самі розумієте, про що я говорю. Людині, яка підходить і питає: “А як там це? А як там те чи інше” – ми даємо інформацію. Ніхто не мовчить. Тобто всі говорять, як сідати, як сходити. Якщо людина підходить і каже “я не зможу сама зійти” – їй допомагають сходити нагорі. Але такого, щоб брати за руку і тягнути скрізь – немає. Зараз багато арабів до нас приїздять. Є люди ревниві – хто зна, що там у голові в них. Каже: “моїй жінці руку не давай, бо я тобі тоді руку відірву”… Робочі ситуації всякі бувають”, – заявив Маркульчак.
Він запевняє: спершу готовий був фінансово вкластися в лікування Світлани. Але потім передумав.
“Ми були готові. Тому що я теж на роботі, я, умовно кажучи, теж працівник – і я подавав ситуацію. Але трохи по-іншому вийшло з їхнього боку. Трохи геть по-іншому. Вони подзвонили – і почали вимагати з мене суми. Отак почали говорити із сумами. Умовно кажучи, пішла розмова в стилі 90-х. Це теж неправильно. Я вважаю, нашої вини тут немає. А вони, як я зрозумів, хочуть судитися”, – пояснив Маркульчак.
Насправді, за словами Олександра Жукова, він не знає, чи дійде справа до суду. Бо наразі, майже через місяць після травмування Світлани і написання заяви з цього приводу в Рахівську поліцію, особливо розслідування вперед не просунулося. За словами Олександра, в лікарню ще на початку приходив дільничний, говорив із ним і з дружиною. Коротка розмова в Жукова відбулася й зі слідчим, коли чоловік приходив дізнатися номер справи за його зверненням. Однак жінці досі не провели обіцяної судмедекспертизи (бо “експерт у відпустці”).
Ба більше: за словами Олександра, поліцейські навіть на місце події не виїздили, пославшись на відсутність чи то транспорту, чи то пального… Тож чоловік почав підозрювати, що така повільність може бути пов’язана з тим, що в пана Маркульчака ще з часів його поліцейської кар’єри в правоохоронних органах лишилося надто багато друзів…
Тим часом за місяць у Рахівській лікарні подружжя залишило значно більше від озвучених на початку 50-70 тисяч гривень.
“У лікоть довелося вставляти пластину. Це 16 700 грн. Штучний тазостегновий суглоб, який дружині ставили – 3 тисячі доларів, 82 тисячі гривень… Це все, що ми з нею накопичили на старість. На життя”, – каже Олександр.
Чоловік уже місяць змушений знімати в Рахові житло – хай і досить дешево. Враховуючи, що на ліки йому щодня доводиться витрачати то 300, то 500, а то й понад 1000 гривень – сума набігає солідна. На лікування пішли не тільки всі заощадження подружжя, але й гроші родини їхньої єдиної доньки.
Однак поки всі ці витрати – марні.
“Операція пройшла невдало. Бувають такі ускладнення – вони виникають у 0,5-0,7% від загальної кількості таких операцій – коли порушується якийсь нерв… У дружини зараз паралізована нога. Оцей суглоб, який привезли зі Швейцарії і їй туди всередину зашили – до одного місця. Він не потрібний. Він не працює. Світлана не відчуває ноги. Вона мала би вже ходити після операції, але схоже на те, що вона не ходитиме вже ніколи. Ми, звісно, не втрачаємо надії, я масажую їй ногу, але, боюся, це вже все. В одну мить дружина перетворилася на інваліда”, – розповідає Олександр.
Наразі родину з Маріуполя з лікарні виписують. Вони мусять якось доїхати додому – і вже там вирішувати, як бути далі – без можливості ходити, працювати і жити звичним життям.
“Я не вірю, що хтось відповість за те, що трапилося. В мене склалося чітке враження, що в поліції робити нічого не збираються. Але я би хотів розповісти про те, що трапилося з нами, бо туди ж приїдуть інші люди. І з ними може трапитися те саме. Це якийсь конвеєр: 200 гривень – пішов! 200 гривень – пішов! Тільки гроші, гроші, гроші… При цьому я не один раз чув від місцевих, що наш випадок – далеко не перший. Усі переконували неодмінно йти до поліції. Бо ті, хто заробляють на цих підйомниках, не бояться нікого і нічого. Але це все працює незаконно. Ну так не має бути!” – каже Олександр Жуков.
До речі, коли Світлана сідала на злощасний підйомник – їй навіть не дали квиток. Як стверджує Маркульчак, це – виняткова ситуація. Бо якраз того дня він хворів, а зазвичай квитки видає він.
“Пані, квитки ми видаємо. А в той період, коли вона була, я дійсно хворів. Вона тоді квиток не отримала. Я не сперечаюсь із цим, то є факт. Тому що я сиджу на касі, але я хворів. Я і зараз лікуюсь, хворію. Квиток їй не дали. Але послугу їй надали по суті”, – відповів Маркульчак на запитання OBOZREVATEL.
Втім, як за відсутності квитка людина могла би довести, що взагалі користувалася цим підйомником, якби її вивезли так, як пропонували Жуковим працівники підйомника на початку і факт травмування не був зафіксований МНС-никами – запитання риторичне. Як і те, яким чином з подібного бізнесу сплачуються податки, якщо реальна кількість відвідувачів підйомника залишається невідомою.
Так само не вдалося нам прояснити і питання наявності дозволів на експлуатацію крісельного канатного підйомника, які за законом має видавати Державна служба праці. Ні на “Карпатську чайку”, ні на ФОП Маркульчак Василь Васильович жодних дозволів Держпраці зареєстровано не було. Показати, що вони таки існують і що “Карпатська чайка” функціонує законно і є безпечною для туристів, пан Маркульчак відмовився.
“Знаєте, пані, якщо ми будемо гратися в “зіпсований телефон”… Дозволи є. Зверніться до Держпраці, назвіть “Альбатрос” – бо “Карпатська чайка” це неофіційна назва. Звертайтеся – там буде все чітко. Там є все, що вам потрібно”, – відповів він на прохання OBOZREVATEL показати дозвіл від Держпраці.
Однак і за пошуковим запитом “Альбатрос” у реєстрі Держпраці жодних дозволів нам знайти не вдалося. Тому OBOZREVATEL неодмінно скористається порадою Василя Маркульчака – і звернеться з відповідним запитом до Державної служби праці та інших дотичних до контролю за експлуатацією таких об’єктів державних органів.
Бо належне функціонування подібних об’єктів із дотриманням усіх вимог законодавства – питання не лише законності, а й захисту тих, хто користується їхніми послугами. Аби у разі нещасного випадку вони не залишилися сам на сам зі своєю бідою, як це сталося з родиною Жукових.
