Я сама з невеликого села на Львівщині. Мій чоловік Павло з сусіднього села, буквально велосипедом проїхатися 10 хвилинок через ліс. І після весілля я пішла до нього жити, в невістки.
Але свекруха мене взагалі в родину не прийняла. Хоча вже минуло стільки років, ми збудували власну хату та живемо окремо, але пані Василина не дає мені спокою. То я не так на городі бур’яни зібрала, то погано одяг помила, то кролям їсти не дала.
Я не тримала так багато господарки, тільки декілька курочок та качечок. Зате в пані Василини був цілий зоопарк – свині, коні, корови, гуси, кролі, вівці. І хто, як не невістка, повинна допомагати свекрусі? Я приходила додому пізно, падала на те ліжко. Не було сил навіть піти в душ чи переодягтися в піжаму.
Коли ж хотіла піти до батьків у гості, то свекруха була проти. Вона постійно вигадувала якісь нові “завдання”. Навіть у неділю після церкви ми їхали на поле працювати. Хоча це страшний гріх! Добре, що батькам тоді допомагала моя молодша сестра Мирося.
Я на 7 місяці вагітності тягала відра з помиями для свиней, копала город. І тільки коли народила сина Колю, то лікарі заборонили важке підіймати. Адже тоді мені робили кесареве і треба, аби шрам нормально так загоївся. Павло поговорив з мамою так досить серйозно і сказав, щоб мене ніхто навіть пальцем не рухав з тими городами і худобою.
– Мамо, продай хоча б одну свиню. З нею морока постійна, а в тебе спина хвора
– Ні, я нікого на базар не повезу. Потім заколемо свинку та будемо їсти сало.
Мене вже мало обходили справи свекрухи. Мала свої турботи в хаті та з дитиною. От пані Василина сама ті кури та корови купувала – то хай сама біля них і танцює. Вона ніколи мені не давала ні сметани, ні молока чи сиру.
Цього місяця моя молодша Мирося робила весілля. Її коханий повернувся з фронту, дали відпустку на 10 днів. Тому я допомагала їй шукати гарну сукню, обирати ресторан, декорації. Аби все встигнути на час ротації Андрія, бо він потім знову їхав на фронт аж до Різдва.
Запросили суто найближчих родичів, вийшло 65 гостей. Робили весілля у суботу. Я купила собі гарну сукню, туфлі, для сина пошила вишиванку, Павло також мав гарну сорочку білу та штани. У п’ятницю ввечері я прасувала всі речі, аби зранку швидко зібратися та поїхати до сестри.
– Тю, а куди то ви збираєтеся?
– Завтра в моєї Миросі весілля.
– Яке весілля? А хто мені допоможе картоплю збирати? Я вже попросила сусіда, аби він фірою мішки повозив до хати.
– Не знаю. Але я вам тиждень тому казала…
– Ото ти рідній людині допомогти не хочеш, бо тобі тільки розваги в голові? Так?
Свекруха такий кіпіш підняла через картоплю, я вам просто передати не можу. Кричала, навіть плакала, проклинала мене. Коли до хати зайшов Павло, то нарешті, зумів її заспокоїти:
– Мамо, ми не будемо збирати твою картоплю. Ти і так її потім в сарай занесеш і вона там згниє.
– А ти мамі старенькій не хочеш допомогти? Вам весілля в голові?
– Так, мамо. Ми йдемо на весілля танцювати і розважатися. А ти хочеш – проси сусідів допомагати. Нам ніколи.
Вже минув тиждень з весілля, а пані Василина досі на мене сердиться. Ще й почала пліткувати з сусідами, яка я погана невістка, їй не допомогла картоплю збирати. Звісно, тепер на мене кожна господиня косо дивиться.
Що мені робити далі? Я не витримаю такого тиску зі сторони свекрухи вже, чесно. Через якусь нещасну картоплю посварилася. Ну це не нормально!
Що б Ви могли порадити нашій читачці?
Загрузка...
