Поїхала у Київ до подруги, давно не бачилися. Заходжу в АТБ, купую якісь солодощі, вино, ще її синові подарунок. Стою на касі, повна корзина продуктів, вже моя черга
– С вас 500 рублєй, – каже касир.
Боже, та у мене мурахи пробігли по шкірі. Ну які рублі?
Перепрошую, я вас не розумію
– Дєвушка, с вас 500 рублей. Вот, на чєкє напісана!
Далі удаю, що нічого не розумію:
– Вибачте, але я не розумію іноземної мови.
Тоді жінка закотила очі та голосно цокнула:
– З вас 500 грівен.
– А, гривень? Бо я поняття не маю, що таке рублі. Та і в нас державна валюта – гривні, копійки.
Бачу, що до мене вже поспішає адміністратор:
– Вибачте, у вас щось трапилося?
– Та ні, все добре, просто тут мені за рублі говорить.
Видно, що адміністратору стало ніяково за таких горе-працівника. Він довго вибачався, пропонував знижку, якусь картку клієнта, навіть донести пакунки до машини!
– Ось, можете написати нам скаргу, наше керівництво розгляне!
– Ні, дякую, не варто. Тим паче, я дуже поспішаю.
Видно, що касирові також стало ніяково. Чи то вона за мову так розхвилювалася або ж за те, що може отримати догану від керівництва?
Тоді я почувалася переможцем. Так, хтось подумає, що я дурепа та мені нема чим зайнятися. Але ж хіба це нормально – говорити мовою ворога?
Подруга тоді довго ще сміялася, але казала, що це не поодинокі випадки:
– От здається, що все логічно: війна, столиця України. Але ні, існують ще такі ватніки, які нам цю російську заразу розносять!
Чого навчила мене ця історія?
Мова – це не просто метод спілкування. Це наша історія, традиції, культура та нарешті найголовніше – незалежність. Поки тут будуть ходити “хворі люди”, то не бачити нам щастя. Будуть тут тільки рублі, кремль та пропаганда. Хіба такої перемоги ми хочемо?
