Історія сім’ї Куртмаллаєвих: дружина морпіха Ольга боролася з онкологією 4-ї стадії та 4 роки чекала на коханого з полону. Зворушливі подробиці зустрічі та перші слова.
Він — 32-річний кримський татарин, морпіх, який у квітні 2022 року потрапив у полон у Маріуполі. Вона — дівчина, яка закохалася в нього у 15 років, а перед повномасштабним вторгненням почула страшний діагноз — онкологія. Попри хворобу Ольга підтримувала коханого під час блокади Маріуполя, а коли він опинився в полоні — боролася за його звільнення навіть з реанімаційної палати. І ось, після майже чотирьох років розлуки, 26-річна Ольга вперше змогла обійняти свого Руслана.
Неймовірну історію родини Куртмаллаєвих розповідає кореспондентка ТСН Мар’яна Бухан.
Перший дзвінок за 46 місяців
На те, щоб знову почути голос коханого, Ольга чекала три роки і десять місяців. Під час першої відеорозмови вона чи не вперше за весь цей час дозволяє собі плакати публічно.
До цього Ольга трималася сталево. Щоб не плакати, вона сміялася — роздавала сотні інтерв’ю, виходила на акції на підтримку полонених, відвідувала всі зустрічі Координаційного штабу.
«Я насправді жодного разу не пошкодувала у своєму житті, що обрала свого чоловіка. Це найкраще, що могло зі мною статися», — зізнається вона.
Окупація, рак і «вайфай біля банку»
Вони познайомилися у Бердянську: їй було 15, йому — 21. За три роки одружилися, а ще за два Ольга дізналася, що у неї лімфома Ходжкіна. Щойно почалося лікування — вибухнула велика війна. Бердянськ окупували за лічені дні.
Оля згадує жах березня 2022 року: після хіміотерапії, на морозі, вона годинами шукала зв’язок, щоб отримати хоча б слово від Руслана з Маріуполя.
Ольга Куртмаллаєва, дружина морпіха: «Нам вимкнули зв’язок, і можна було його піймати біля банку. Там людей 500, один вайфай… Березень був дуже холодний. Я стояла по пів години, чекала, коли повністю відмерзнуть руки й ноги, забігала додому, гріла їх трошечки і вибігала назад, бо він може написати чи зателефонувати».
Про свій стан вона чоловікові не казала — не хотіла відволікати від оборони міста. Лише в останній розмові перед полоном дозволила собі одну сльозу.
«Ми дуже багато казали одне одному „я тебе люблю“, бо розуміли, що це може бути востаннє», — згадує дівчина.
Рецидив і реанімація
Коли Руслан потрапив у полон, Ольга виїхала з окупації. Але на початку 2023 року хвороба повернулася — це була вже 4-та стадія.
«26 хіміотерапій, 4 операції», — каже Оля з гіркою усмішкою.
Після однієї з «хімій» у неї зупинилися внутрішні органи, вона потрапила до реанімації. Але щойно вийшла з лікарні — знову поїхала на обмін зустрічати побратимів чоловіка.
Ольга Куртмаллаєва: «Цей сум — він фоновий у твоєму житті постійно. Бачиш, як хтось тримається за руки — ти сумуєш. Бачиш відео, як хтось побачився з чоловіком у відпустці на 15 днів — ти сумуєш».
Лист, що чекав рік, і тихе щастя
Три роки в коридорі Ольги стояли зібрані сумки з речами Руслана. Вона брала їх на кожен обмін.
«Там є речі морської піхоти з гербами України — для хлопців це дуже важливо під час повернення», — пояснює вона.
І ось автобуси заїжджають. Поки Руслан їхав від кордону, він читав лист від Олі, який вона написала йому ще рік тому, але не могла відправити. Координаційний штаб передав його морпіху одразу після звільнення.
Коли вони нарешті побачилися, Оля рішуче відвела чоловіка вбік від камер і побратимів.
Після років публічної боротьби, акцій і лікарень у цей день їй нарешті захотілося простого й тихого щастя. Попереду в родини довгий шлях реабілітації та лікування, але тепер вони пройдуть його разом
