Я зараз одна живу в селі на Тернопільщині. Син мій на фронті, він медик. Раніше навчався на інтернатурі, йому всього 24 роки. Невістка одна залишилась з двома онуками близнюками, котрі народились вже під час війни. Як їй бідненькій важко – словами не передати, та ніколи не скаржиться. А мені серце кров’ю обливається, що діти без батька. Що як загине, навіть не знатимуть його.
Тож довелось мені до Тернополя їхати на ринок. Поверталась після обіду. Сіла на свій автобус, людей набилося повно, дихати нічим. І раптом в салон увійшли чоловіки у військовій формі. Вочевидь, представники ТЦК. Воно й видно було, що не з фронту – огрядні, форма чистенька, обличчя вибриті.
– Чоловіки, підготуйте документи!
І раптом сталося те, чого ніхто не очікував. Одна жінка, на вигляд їй років 75, піднялась з переднього сидіння.
– Мій син в Авдіївці загинув, а ви тут ходите, людям жити не даєте! На фронт! Ще й депутатів із собою візьміть!
– Шановна, заспокойтеся!
– Я вам не шановна! Вашу роботу можуть жінки виконувати, або ті, хто вже повернувся з серйозними пораненнями!
Один з військових спробував пройти в салон. Та раптом повставали інші жінки.
– Геть з автобуса. Йдіть забирайте депутатів! Щось до джипів дорогих ви не підходите?
Врешті військовим довелося покинути салон. Вони щось там кричали, що чоловіки за спідницями ховаються. Та хто ж ще захищатиме наших хлопців? Ось у нас вже й так пів села парубків країну захищають. А багатія жодного не забрали. Ходять по саунах, пиячать. От коли вони всі життям ризикуватимуть, тоді й інших нехай беруть. Чи не так?
Загрузка...
