Ми з чоловіком прожили 10 років разом, аж одного дня він зібрав валізи і просто пішов.
З Дмитром, як одружились, почали помалу побувати свою сім’ю. Народилось у нас двоє дітей, донька Софія, якій зараз 8 та син Мар’ян – йому 5. Я працюю в аптеці фармацевтом, а чоловік не залізниці. Все було добре, доки не злягла свекруха.
Марія Олегівна чудова жінка, вона завжди нам допомагала чим могла, тож, коли її скосила хвороба – ми її не покинули. То по лікарнях, то вдома за нею доглядали і мало-помалу поставили на ноги. Зараз продовжуємо доглядати Марію Олегівну, бо вона ще слабка.
Після цього не стало мого тата. Мама важко це переживала. Вона довго лежала в лікарні, а зараз помалу повертається до життя. Тож і їй потрібна наша допомога.
Ми живемо в селі, тримаємо невелику господарку – кури, гуси, кролі та поросята. Догляд за цим усім теж на моїх плечах.
Я Дмитра завжди шкодувала, все намагалась встигнути, щоб йому легше було. Дивилась за дітьми, возила доньку після школи на гурти і додому забирала, господарку порала, хатні справи були теж на мені. Тепер же ще й додались моя мама та свекруха. Я щодня бігала і не мала й хвилинки на перепочинок. Дмитро чим далі, тим більше відсторонюватися від цього усього. Ще гірше стало, коли він втратив роботу.
Я думала, що чоловік, сидячи вдома, допоможе мені. Щось з хатніх справ зробить, з донькою уроки чи хоч сина із садочка забере, але Дмитро був іншої думки. Він своє горе від втрати роботи топив у “біленькій” з друзями.
Я по приходу додому ще мусила приготувати їсти, прибрати, попорати все та приділити дітям час. На мої зауваження і прохання чоловік говорив:
– Ти тільки й умієш, що пиляти. От інша жінка і підтримала б, і зрозуміла б.
А одного дня Дмитро і взагалі зібрав валізи і сказав, що йде, бо йому треба відпочити. Я від здивування не знала, що й сказати. Чоловік пішов до своєї мами. Свекруха мені того ж дня зателефонувала.
– Приїзди, Олю, Діма тебе чекає – каже мені Марія Олегівна.
– Він сам зібрав речі і пішов. Хотів відпочити – нехай відпочиває – відповіла я.
Після того, як Дмитро пішов, я почала жити для себе. До свекрухи більше не їжджу, бо має її син, тож нехай доглядає. Маму перевезла до себе. Вона і з дітьми посидить, і в хаті допоможе. Ніхто тепер мені не говорить про те, що їжа якась не така, не розкидає брудні речі, і не вказує, що мені робити та що я повинна. Я почала більше часу відпочивати і нарешті зрозуміла, як це жити. Єдине – мені шкода Марію Олегівну, бо вона хороша жінка, от тільки із сином їй не пощастило.
За 4 місяці чоловік стояв на порозі мого будинку (цей дім мені дістався від бабусі) й говорив:
– Я вже відпочив і хочу повернутись.
– Ми цього не хочемо. Ти за цей час не згадав як і за що ми живемо. Тобі було байдуже. Нам добре живеться, тому йди туди, звідки прийшов.
Чоловік пішов, а я подала на розлучення. Тепер же не дозволю, щоб хтось так зі мною чинив, як Дмитро. І сама до себе краще ставитимуть.
А ви б прийняли назад такого чоловіка?
