Ще в студентські роки я зустріла Віктора. Спершу він мені дуже сподобався. Вітя був такий романтик, я не зчулась, як закохалася. Потім завагітніла і довелось виходити заміж. Я навіть навчання кинула. Потім гірко шкодувала про цей крок. Ще під час вагітності чоловік проявив характер. То я їсти не так зварила, то одяг невчасно випрала. А коли народила Миколку, почались звичайні декретні будні.
Чоловік багато не заробляв, Віктор автослюсар. Ми на всьому економили, але спокою вдома не було. Миколка ріс активним і рухливим, часто вночі я вставала до сина і чоловіка це дратувало:
– Ти навіть дитину не можеш заспокоїти!
Свекруха теж дорікала, що я погана мати і дружина:
– Вискочила заміж за першого ліпшого! Та ще й надумала дитиною сина до себе прив’язати?
Коли Миколка пішов у школу, я вирішила випробувати долю на заробітках. Одна знайома працювала в Австрії, обіцяла допомогти з роботою і я поїхала. Спершу я влаштувалась на роботу в одну сім’ю, де доглядала за старшим чоловіком. Було дуже складно та й мови я зовсім не знала. Особливо важко було порозумітися з сином. Фелікс пояснював мої обов’язки, а я тільки блимала очима і второпала лише меншу половину. Дні були дуже виснажливі і напружені. Вночі я намагалась вчити мову і ледве засинала аж під ранок. Пропрацювала майже рік, а потім мене звільнили.
Друга робота виявилась ще більшим пеклом. Я доглядала жінку 78 років зі страшним діагнозом – хвороба Паркінсона. Діти у неї були хороші, але саму хвору доглядати було дуже важко. Все падало, розсипалось, розливалось. Жінка часто забувала, чи годувала я її і давала ліки. Скаржилась про це своїм дітям, а ті не знали, кому вірити. Довго я мучилась, три роки догляду мені здавались вічністю. З цієї роботи я сама пішла.
Нарешті знайшла прекрасне місце роботи. Людина сама рухалась, їла. До мене добре ставились. Я мала час і для відпочинку. Поволі почала адаптовуватись до закордонних умов. Я була впевнена, що довго протримаюсь на цій роботі. Але раптова смерть хворого через інсульт поховала всі мої надії.
За ці довгі п’ять років я зрозуміла, що час повертатись додому. Везла непогану суму грошей, думала – заживемо щасливо. Та в селі я дізналась, що Віктор одружився. Він і за поріг мене не пустив. Дуже хотіла побачити сина, але чоловік не дозволив:
– Ну що повернулась, блудна мати? Добре тобі жилось за заробітчанські гроші?
Я зрозуміла, що розбиту сім’ю не склеїш. Із зароблених грошей я купила собі невеликий будинок і ще залишились деякі запаси. А тим часом селом ходили плітки: “Проміняла родину на гроші!”, “Правильно зробив Віктор, що одружився”. Не розумію, у чому винна та що зробила не так. Дуже хочеться відновити стосунки бодай з сином. Порадьте, що робити.
Загрузка...
