Я завжди мріяла про донечку. Та так склалося життя, що Бог мені подарував двох синів. Згодом скільки я не намагалася, та нічого не вдавалося. Чоловік завжди мене підтримував, щоразу разом зі мною їхав на обстеження.
Тричі стався викидень. Одного разу все ж вдалося виносити дитину. Уявіть, як я зраділа, коли побачила на УЗД дівчинку. Та на сьомому місяці плід завмер. Це розбило мені серце. Два роки я не могла оговтатися, страждала від депресії. Врешті вирішила, що маю двох здорових синів і треба бути щасливою. Комусь і цього Бог не дав.
Згодом мої хлопчики виросли. Старший одружився всього у 22 роки та відразу ж став татом. Я раділа й охоче бавила онука. Молодший – кар’єрист, вирішив не поспішати з одруженням, а почав будувати власний бізнес.
І ось, коли мені було 48 років критичні дні зникли. Я сприйняла це нормально, вважала, що настав клімакс. Та за кілька місяців помітила, що щось зі мною відбувається не те. Пішла до лікаря і дізналась приголомшливу новину. Я була на другому місяці вагітності. Гінеколог дивився на мене квадратними очима.
Чоловік сприйняв новину спокійно. Сказав, що як Бог дасть виносити дитину, то вона має жити. Від знайомих та друзів такої підтримки я не дочекалась. Усі вони казали, що я роблю помилку. Найгірша реакція була в синів.
– Ти вже бабуся, подумай, що люди скажуть. Як не соромно?
Та я не слухала. Я народила донечку в 49 років. Вона чудова! І цілком здорова. Та сини тепер зі мною майже не спілкуються. Мені дуже прикро. Хочу, аби хлопці побачили сестричку.
Насправді мене лякає наше суспільство. Боюсь, що з донечки будуть кепкувати, мовляв, батьки в неї старі. От в Європі ніхто б і не подумав засуджувати.
Скажіть, а як ви ставитесь до жінок, які народжують у зрілому віці? Невже стати мамою майже в 50 – це так страшно?
