“Я більше не повернусь, не чекай…” Якось таке смс-повідомлення прийшло мені на телефон від чоловіка. Прочитавши, хотілося плакати та сміятися водночас…
Читатижурнали
Коли мені було 20 років, я вискочила заміж за молодого бізнесмена Володимира. Швидко народила, рік за роком двох донечок тай сиділа вдома в декреті. Проте життя моє раптом перетворилось на пекло.
Володимир мав жахливий характер, його ніколи не вчили з повагою ставитися до жінки, оскільки права голосу чи вибору я в домі не мала. На моїй відповідальності була кухня, прибирання, діти, а ще прасування чоловікових сорочок, навіть миття його взуття. Якщо не дай Боже я щось пропустила чи не зробила, мені було вичитано…
Чоловік постійно мене принижував навіть в компанії інших людей та ніколи не поважав моїх інтересів чи вподобань. Також я не мала права скаржитись чи жалітись, бо завжди мало бути тільки так, як скаже чоловік. Проте я й не скаржилась, терпіла й мовчала, навіть тоді, коли мені це зовсім не подобалося. Так вже виховали мене батьки. Вони завжди казали мені, що в сім’ї головний чоловік, він в усьому голова та жінка повинна прислухатися до нього.
Читатижурнали
Тепер, коли ми з Володимиром прожили разом в шлюбі майже 30 років, можу з впевненістю сказати, що маю сталеві нерви та терпець. Адже всі ці роки я терпіла деспотичний характер чоловіка.
Проте коли Володя двічі на рік їздив в санаторій, я по-справжньому відпочивала. Він з дитинства мав проблеми зі здоров’ям і навіть мав групу. Тому часто їздив десь відновлюватись, але мене з собою не брав. Спочатку це мене дуже засмучувало, адже за 20 років нашого спільного життя, ніколи далі міста я не виїжджала. Про відпочинок чи море для мене не могло бути й мови.
Однак, коли чоловік їхав, а я залишалась сама в будинку — тоді мені був рай. Я могла спокійно піти на каву з подругами, займатись вишиванням, яке дуже дратувало Володимира. Він вважав це дурницею та байдиками. А ще я нікому нічого не була зобовязана.
От десь рік тому чоловік в черговий раз вирушив у санаторій, а я залишилась вдома. Минуло два тижні й Володя мав от-от повернутися, проте в день запланованого приїзду його не було. Не скажу, що я хвилювалась, просто дивно було, адже він ніколи не затримувався. Я завжди знала точний день та час його повернення, бо готувала чоловікові їсти. Однак того дня все було не так, як зазвичай.
Наступного дня я отримала повідомлення, від якого мені хотілося плакати та сміятися водночас.
“Я більше не повернуся. Не чекай. Пішов до іншої”. Такий текст написав Володимир. Якщо описати мої емоції в той момент, то це точно не був сум чи розчарування, мені хотілося тоді плакати від щастя. Нарешті я вільна і не довелося мені самій розривати стосунки. Моя совість чиста.
Мені стало так приємно, спокійно на душі, а ще байдуже, кого там Володя собі знайшов. Я лиш дуже співчуваю тій жінці.
Після цього я нарешті взялася за себе: змінила трішки імідж, нову зачіску, манікюр, придбала новий одяг. Я влаштувалась на роботу, яка приносить мені задоволення. Тепер я часто зустрічаюсь з подругами, або ж запрошую їх до себе на каву з тортиком. Ми можемо спокійно собі сидіти, розмовляти та не шепотіти.
Також мені захотілося практично усе змінити в домі. Я викинула темні штори, які так давно мене дратували, замінила дивні картини на фото своїх онуків. Тепер мені тут хочеться жити, а не існувати.
А ще до мене тепер залицяються чоловіки, проте мені вже не до цього. Не хочу ніяких стосунків, я вже нажилась з Володею, мені цього достатньо. Тепер я хочу пожити для себе.
Мої донечки тепер приїздять частіше до мене разом зі своїми чоловіками та дітьми. Ми гарно проводимо час разом, люблю своїх онуків. Однак раніше чоловік не любив їх компанії в нашому домі, завжди кричав та закривав роти маленьким дітям.
Тепер у моєму домі завжди свято!
