Пишу з поїзда Дніпро – Одеса. За вікном ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого віку – боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи вибачився що одяг пропах димом. Такий собі подих війни.
Хлопець виглядав втомленим і заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні. Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно. Страшно те, як і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося і сліду. У його сні йде бій.
Хочеться стиснутися і сховатися від цих коротких строгих пронизуючих фраз. Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності і що зараз відбувається в його сні. Для мене цей страх всього на одну ніч. Для нього – на все життя. Ком в горлі від безсилля що не-будь змінити. Соромно що між нашими реальностями прірва.
Я зараз, напевно вперше, по-справжньому відчув сенс фрази “захисник Батьківщини”.
Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон. Нехай навіки не знають спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, хто винен в цій війні. Нехай якнайшвидше це все скінчиться…
