Коли від голоду відібрало ноги, повзла їсти бур`ян, щоб вижити. Так згадує голод 1932-33 років 99-річна жителька села Олексіївка Бобринецького району Євгенія Будяненко. Коли почався голод, їй було 11 років. З родини вижили не всі.
“Ми хліба тоді і не бачили, який і він, – розповідає Євгенія Будяненко, – троє нас було. Братик і сестричка були близнюки. Сестричка вижила. Мама її возила у Кіровоград, у притулок. Та покине, а сама тікає. Бо як з мамою, то не візьмуть, а як сама, то заберуть. Костик помер у 33-му. А сестричка вижила.
Якби не ракушки, померли б з голоду. А так ракушки їли. Знаєте, що таке ракушки, нє? В березі, такі черепашки, а в тих черепашках – жаби. Сестричка піде з відром, наловить тих черепашок, тоді топлять піч, вимітають попел, тоді ті черепашки у піч, вони потріскаються, а ті жаби повилазять, попечуться. А мама тоді таким залізним рубає, потовче, а потім у каструльку, наллє водички, і їмо. Ото якби не ті ракушки, то померла – і я б, і мама, і сестричка.
Тут у нас через город, люди жили і там був сад. І бур`ян. А я рачки полізу – не могла ходить, ноги відібрало – та там їм, їм, поки щось напхаю у шлунок. То там і засну. Прокинуся, і знову шукаю бур`ян. Всякий бур`ян їла.
У 33-му батька забрали, подохли коні. Бо дохли люди, подохли і коні, а його за це забрали. Потім він такий лежить коло комина на печі , а я коло нього притулилась, лежу, вже змерзла, до нього – а він холодний. А мами дома не було. В нас було рядно, і вона пішла на базар, щоб продать його, і купить на блюдечко якоїсь крупці. А те рядно ніхто не купив. Батько вмер з голоду.
Суспільне: Кропивницький
Були такі наче буксирні бригади. Їздили по вулицях і заходили по хатах. Забирали хліб, то ховали. Отак зроблять у стіні дірку, в торбинці заховає і замаже. А та буксирна бригада приїде, залізна палиця, і довбає піч, шукає. А вже нічого немає. Люди мерли з голоду. Поза нами хата була, і вся сім`я померла з голоду. І були такі тачки, щоб гній возити, викидали на тачку – чи троє, чи двоє, чи як було п’ять. То з тачки – до ями, вивернули, а яма велика. І до другої хати. Поки ту яму накидають повну. А тоді закривають землею. А тоді другу копають. Це ж подумайте – все село.
Мама вже лежала, вже помирала. А був дядько Онисько, мамин брат, у них була корова, наполовину з господинею. Та той Онисько молока принесе і напуває її чашечкою. А вона каже: “Ти мені Женьку врятуй”. А він мені тоді набере чашечку молока – а я і вип`ю. І то він скільки носив те молоко, і мама піддужала. І поїхала на Кіровоград, якась жінка забрала її служить. А як у людини не було чим заплатить, то вона давала, що було – хто крупці дасть, хтось рибинку, хтось кусок макушини. У нас скриня була для одягу, як зараз гардероби, а тоді сундуки, то ту скриню – на замок, гуляю, прибіжу, відкрию, дістану шматок макухи, вгризу… Отак я вижила.
Такий добрий хліб, таке все добре. А вже пора вмирать. Ось тільки і жить – а нема коли”.
Коли від голоду відібрало ноги, повзла їсти бур’ян. 99-річна Євгенія Будяненко – про Голодомор
Загрузка...
