Родом я з села, там зустріла свого чоловіка, вийшла заміж. Все своє сімейне життя я мріяла про розлучення, але нікому про це не говорила. І от зараз, коли я вийшла на пенсію, я вирішила подати на розлучення.
Я всього місяць як вступила в ряди пенсіонерів, а вже встигла переоцінити все своє життя заново. Соромно зізнатися, але я прожила більшу частину життя в шлюбі з людиною, яка мене абсолютно не цінувала ніколи. У мене ніби пелена з очей спала. Перші десять років шлюбу ми прожили в селі, де дуже великий вплив має думка оточуючих. Розлучень в селі практично немає. Треба терпіти, бо де знайдеш кращого чоловіка.
Спочатку джерелом всіх своїх бід я вважала свекруху. Думала, це з її подачі мені не можна з дому і кроку ступити, дітей я неправильно виховую, і господиня я ніяка. Я тоді ще в таємниці мріяла про розлучення, але як же, «люди не зрозуміють». Потім мені від батьків дісталася квартира в місті. Чоловік все ніяк не міг перелаштуватися і знайти гідну роботу.
Головною годувальницею в сім’ї стала я, але тотальний контроль і закиди не припинилися. Так що справа була не в одній свекрусі. Але я продовжувала терпіти, адже у дітей почався перехідний вік, не хотілося їх розстроювати нашим розлученням.
Пізніше діти виросли і завели свої сім’ї. Але знову мені було якось незручно подавати на розлучення, стільки років як разом прожили пліч-о-пліч.
Але місяць тому я вийшла на пенсію і почула від чоловічка питання: де я тепер планую працювати, адже нам потрібно за щось жити. Сам же він давно без роботи сидить. Ось тут моє терпіння і лопнуло. Все моє життя пронеслося перед очима, я подумала: невже, проживши стільки років, я хочу провести залишок життя з цією людиною? Молодість закінчилася, а згадати хорошого і нічого.
В той же день я зібрала речі чоловіка і відправила його до матері в село. Квартира моя, тому я маю право нею розпоряджатися як мені заманеться.
Але наші діти не зрозуміли мого вчинку. Я не очікувала, звичайно, що вони схвалять моє рішення, але діти влаштували мені справжній бойкот, вимагають, щоб я пробачила їх батька і прийняла його назад. Вони навіть сказали, що їм соромно за мене перед сватами.
А я цього не хочу. Він мені за все життя набрид. Невже це чоловік напоумив наших дітей? Я намагалася сказати їм, що ми чужі один одному люди і нам немає сенсу зберігати те, чого давно вже немає. Але вони ніби не слухають мене або не хочуть чути.
Чоловік телефонує щодня, просить прийняти його назад, мовляв 35 років прожили разом, а я на старості вирішила концерти влаштовувати. Вони так всі на мене на сіли – і чоловік, і діти, і свекруха, що я вже навіть не знаю, що робити. Але я відчуваю, що не хочу більше з ним жити. Досить, натерпілася. Але як це їм всім пояснити і не прогнутися черговий раз під обставини…
Загрузка...
