Ненавиджу, коли телебачення намагається пхати мені в голову фуфло. Як у колишнього телевізійника й політика, даруйте, в мене професійна деформація.
Тому, там, де більшість з вас бачить, як палкі вболівальники масово у аеропорту зустрічають національну збірну, я бачу лише організовану групу людей, яких чи то за гроші, чи за інші преференції, або з використанням адмінресурсу, привезли до аеропорту і роздали однаковісінькі новенькі прапори на новеньких вудочках.
Прапорів, як буває в таких випадках, більше, ніж прапороносців, тому доводиться носити по декілька в кожній руці. Ну, а коли місію виконано, національні прапори скидають додолу на купу, як сміття.
Саме оте сміття, за яке гравці і тренер збірної поліглот Андрюша Шевченко має всіх нас, українців. Бо виконавши обов‘язкову ритуальну процедуру з виконанням славня, англо-італомовний головний тренер з Двірківщини не зміг вичавити з себе пару слів подяки українською тим, хто таки справді за збірну щиро вболівав і, можливо, серед організованої юрби щиро а не з примусу, затесався.
Доти, доки публічним рускаізичним особам в країні примусово не приставлять перекладачів, а ми не змусимо загальним осудом їхнього невігластва себе поважати, нічого в Україні не зміниться.
