Звістка

Я думаю, що владолюбство і було генеральною пружиною, яка весь час розривала стрій команди.

Мотив був один: нереалізовані політичні амбіції. І трапилось так, що під асфальтовий каток цих амбіцій у 2005 році потрапили здобутки Помаранчевої революції.

Стрічки докупи складати, плачі розводити, говорити про ідеали Майдану — то все пусті балачки були. Ті люди грали в іншу політику, не про Майдан їм ішлося!

Коли на посаду прем’єр-міністра я запропонував Юрія Єханурова, це відразу стало помітно.

Досить було подивитися, що відбулося з жовтня — як ми увійшли у 2006 рік, з яким бюджетом, з якими ініціативами по національних реформах.

Зростання в економіці було помітне неозброєним оком: просто прийшла людина, яка з ранку до вечора займається урядовою роботою.

Що заважало поставити Єханурова з самого початку, з першого дня? Насамперед — суспільні очікування.

Якщо взяти соціологічне опитування у січні, то у відповідях на запитання, хто має бути прем’єром, на першому місці була Юлія Тимошенко.

Я переконаний, якби я не поставив тоді Тимошенко прем’єром, суспільство цього не зрозуміло би. Це сприймалося б як слабкий, політично некоректний крок по відношенню до свого політичного партнера.

Як так: ми пройшли разом усю кампанію, і в фінальній частині забути про свого партнера?! Яку мораль сюди підключити, щоб пояснити таку «забудькуватість» людям?!

Хоча були історії, які мали б зіграти роль попередження. Але тоді я не звертав уваги на передвісники майбутніх політичних буревіїв.
Минав січень 2005 року; ця історія трапилася ще до формального формування уряду.

Переговори тривають, але рішення ще не прийняті. Мені доповіли, що Тимошенко проводить переговори в колі своїх соратників. І одна з тез, яку вона використовувала, була такою: якщо Ющенко не запропонує її кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, вона оголосить про перехід в опозицію Ющенку.

Це була геть неочікувана ситуація. У мене була низка неприємних розмов з колегами у Парламенті, наприклад з Юрієм Івановичем Костенком.

У нас тоді відбулася дуже неприємна розмова, я був страшенно роздратований: «Юро, що це за залаштункові ігрища? На Майдані намети ще не зібрали, а ви уже оголошуєте опозицію тільки через те, що крісло під дупу не підвів вам усім?!»

Він пояснив, що у тих переговорах був пасивною стороною, що ініціатива з іншого боку йшла: запропонувала зустрітися — зустрілись, попросила вислухати — я вислухав, але жодної підтримки не обіцяв.

Минуло 6—7 років, допоки ми порозумілися із тим епізодом: якось Юрій Іванович підходить і говорить, що він хоче розставити усі крапки над «і» — мовляв, він не мав стосунку до організації тих ініціатив, це просто лихий поплутав.

Це був знак майбутніх проблем: чого треба чекати через рік, якщо Тимошенко була готова перейти в опозицію до Ющенка ще до того, як Ющенко формально став президентом?!

Звичайно, можна спробувати оголосити, що і в цій історії «винувате олігархічне оточення Ющенка». Бо тоді, у січні 2005 року, я розглядав Петра Порошенка як можливу альтернативу Тимошенко на посаді прем’єр-міністра.

Але враховуючи, що Тимошенко була готова перейти в опозицію до президента, якби Порошенко став прем’єром, — ми мали б ще до літа і звинувачення в корупції, і багато інших цікавих повідомлень від неї та її сателітів. Амбіції Тимошенко такого виклику не змогли б витримати. Ми і до літа не дожили б єдиною командою.

Тоді я вагався. Мені видавалося — і думаю, так воно і є, — що Порошенко був ліпше підготовлений до посади голови уряду: через особистий досвід, через освіту, через світогляд. У нього було більше фахових знань та потрібних навичок.

Тоді, у січні 2005 року, я їм обом запропонував однаковий іспит: я дав кожному з них чистий аркуш паперу. Я розумів, що саме між цими двома фігурантами буде основне протистояння у команді.
Перед тим як формувати уряд, я поговорив з Порошенком. Я дав йому чистий аркуш паперу і сказав: якщо я тобі доручаю сформувати уряд, будь ласка, дай відповідь і запропонуй місце в урядовій коаліції для Тимошенко. Таке саме завдання отримала Тимошенко.

Результат цього іспиту виявився досить сумним: і Тимошенко, і Порошенко його провалили. Ані одна, ані інша сторона не бачила можливості компромісу і не змогла його виписати. Коли Порошенко приніс свої пропозиції по формуванню персонального складу органів влади, я швидко пробіг його по діагоналі і не побачив прізвища Тимошенко:
— Петре Олексійовичу, а яким ви бачите місце Тимошенко у системі влади?
— Я його не бачу.
Десь так це прозвучало з одного боку, і майже такий самий діалог у мене відбувся із Тимошенко щодо Порошенка. Іспит на єдність команди був провалений.

Я бачив Тимошенко на позиції секретаря Ради національної безпеки та оборони, а суспільство хотіло бачити Тимошенко прем’єром. На це вказували соціологічні дослідження. Але остаточне рішення щодо її призначення головою уряду я прийняв на Майдані під час інавгурації: коли мільйон людей скандує «Юля!» — то було навіть важливіше, ніж голосування у Парламенті. Вона мала більший кредит народної довіри, ніж Порошенко. І у тих координатах це означало: якщо ти її не поставиш, ти — слабак, ти побоявся чогось, ти поступив нечесно!
За дев’ять місяців кредит народної довіри розпилили на чвари.

Як мені доповіли, вже через два тижні після відставки у вересні 2005 року Тимошенко домовляється про призупинення кримінальної справи у Росії, зустрічається з Путіним та міністром закордонних справ Ігорем Івановим. Іще через кілька днів у Тимошенко і Путіна відбувається спільний обід, про який воліли не розповідати телеканалам її піарники. Про що домовлялася Тимошенко із Путіним, стало зрозуміло із її подальших політичних кроків.
Я переконаний у тому, що після зустрічі з Путіним і Івановим та призупинення кримінальної справи в Росії вона повертається з політичним завданням, на кшталт того, що відбувалися у Грузії в протистоянні президента Саакашвілі та прем’єра Іванішвілі. Завдання було подібним: дискредитація помаранчевого руху та його лідера Ющенка.

Перше, що вона робить, — вона іде в опозицію. І у мене з 2006 року в опозиції — комуністи, Партія регіонів і БЮТ. Вочевидь, ця політична гра вела до того, що помаранчевий рух мав бути розбитий до самого фундаменту. Від того моменту головний політичний опонент для Тимошенко — президент Ющенко, а не Янукович, не комуністи.
З самого початку я був переконаний, що Тимошенко — це мій партнер. Я не чув тих, хто говорив мені тихо чи вголос: «вона — аферистка».

Я з недовірою ставився до нав’язливих намагань доброзичливців відкрити мені якісь темні сторінки їх спільної із Лазаренком біографії. У газових справах я просто не розбирався, яка там роль була Лазаренка та Тимошенко, і тому ставився як до чуток до слів про якісь мільярдні статки на рахунках.

Я вважав, що усе це — боротьба Кучми з опонентом і не варте серйозної уваги, бо я довіряв їй як політичному партнеру і соратнику, відкидав усе це гуртом, щоб чутки і безпідставні підозри не руйнували довіру. Починаючи від моменту нашого знайомства і до 2005 року я був людиною, яка писала її політичну біографію: усі її посади у виконавчій владі були результатом моїх кадрових рішень, а коли вона йшла на парламентські вибори, я ніколи не забував просити проголосувати за її політичну силу навіть попри те, що в певному сенсі «Наша Україна» і її «Батьківщина» на парламентських виборах 2002 року були конкурентами.

Що можна ще додати? Хіба кілька слів з Пантелеймона Куліша: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котру з них як звати».
Тимошенко — це моя найбільша помилка.