Я про це казав ще на самих початках війни. Закрити будь-яке транспортне сполучення з Росією – це не дивертисмент і не гра на публіку.
Це – стратегічна необхідність. Цю війну я сприймаю як історичний шанс порвати всі можливі зв’язки з Росією. 400 років не було такого шансу.
400 років, ви вдумайтеся! Війну з Росією ми повинні використати як унікальний шанс назавжди вийти, вирватися, вистрибнути, з м’ясом вишарпнутися з орбіти русского міра.
Тому ще на самих початках війни я стояв на позиціях повномасшбатного розриву стосунків із Росією, навіть якщо вони ситуативно створюють дискомфорт, незручність чи навіть збиток.
Коли ти ізольовуєш свого гвалтівника, то копійки в кишені тоді не рахуєш. Російські книги – геть. Російські медіа – геть. Російську церкву – геть. Російську попсу і серіальчики – геть. Торгівлю з Росією – припинити. Літаки приземлити, човни зачохлити, поїзди – в депо.
Будь-які взаємини з гвалтівником треба було обірвати ще давно, а не на п’ятому році війни. І хай наші галицькі заробітчани поцілують себе в с*аку і їдуть в Підмосков’я через Білорусь.
І не треба мені розказувати про їхню тяжку долю. Треба нарешті стукнутися в голову і покинути свою звичку їздити за рублями в країну, яка тебе вбиває. Зневажаю кожного безпринципного заробітчанина в Росії. Бажаю там лишитися назавжди.
А цивільні пасажири, які їздять до своїх рускіх родичів, можуть тепер заодно з’їздити в Брестську фортецю, обвішану колорадськими стрічками – дуже пізнавально вернутися на машині часу в допотопний совок.
Маю надію, що слова пана Омеляна про припинення колійового сполучення з Росією буде не перевіркою на реакцію, а твердим наміром. Того самого я очікую й щодо Криму. Вважаю негідником кожного українця, який спокійненько туди їздив на пляжі.
Якщо Україна визнає Крим окупованим, то будь-які стосунки з цим півостровом теж мають бути обірвані на час окупації. Включно з енергетичною та продовольчою блокадою.
Мені здається, що кілька тисяч убитих воїнів і десятки тисяч покалічених – це достатній аргумент, аби виразно вороже сприймати країну, що за поребриком.
Остап Дроздов
