Юра покинув мене, коли нашому синові було 4 роки. Пішов до коханки. Це була моя колега, ми працювали в одному офісі. Тож дізнавшись таке я звільнилась, бо не хотіла бачити її щасливою поруч зі своїм чоловіком. Потім я довго шкодувала про свій вчинок, бо знайти роботу на той час було дуже складно. Врешті, я влаштувалась не за спеціальністю. Кілька місяців пропрацювала офіціанткою. А потім з’явилась вакансія в сусідньому місті і я погодилась. Спершу доїжджала, потім зважилась на переїзд і винайняла житло в оренду.
Згодом я подала на аліменти. Спершу думала, що не зможу брати гроші в чоловіка, бо він мене зрадив. Та мої потреби виявились вищими за людську гордість. Жила я економно. Грошей вистачало і на сина, і частину відкладала. За багато років я купила собі маленьку дачу. Часто приїжджала туди і збирала урожай. Коли я поділилась цією новиною із сином, думала, що він зрадіє. Однак він сприйняв її дуже гостро:
– Мамо, чому не порадившись зі мною, витратила татові гроші? Ці кошти треба було віддати мені!
– Сину, я і так віддавала тобі усе найкраще! Ця дача твоя, так само як і моя. Ти можеш приїжджати сюди і проводити тут багато часу. А опісля моєї смерті вона належатиме тобі за заповітом.
– Ні, мамо, ти маєш продати дачу і повернути гроші мені!
Згодом посипались дзвінки від Юрія і його коханки. Вони звинувачували мене у тому, що я привласнила чужі гроші.
– Я усе віддавав сину, а ти житло собі купила?
– Та ця дача – просто ваша примха! А як не соромно?
Було дуже важко вислуховувати такі приниження. Тепер я й сама заплуталась і не знаю, на чиєму боці правда. Я все життя дбала про сина і віддавала йому все найкраще. А тепер він знати мене не хоче. Як повернути довіру сина? Порадьте, що робити?
