Я народився на Подолі в абсолютно русифікованій родині корінних киян Валентини й Дмитра Мухарських. Батько і матуся були солістами відомого в усьому СРСР вокально-інструментального ансамблю “Мрія”.
“Ой летіли дикі гуси”, “Сіла птаха”, “Зелен клен”, “Тече вода” авторства Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського, а ще “Водограй” та “Червона рута” Івасюка — таким був основний музичний фон мого раннього дитинства.
Уперше я почув українську мову в природному ареалі її існування років в одинадцять. У 80-му ми з батьками вперше вибралися відпочити у село, розташоване на межі Поділля та Волині.
Друзі порадили зняти там хатинку, бо на “море” наш тогорічний бюджет не тягнув. Село Махаринці розляглось на березі стрімкого Случа, куди я щовечора бігав рибалити.
-А што, оні совсєм па-русскі нє разгаварівают? — здивовано питав у мами, закидаючи вудку, в той час як вона робила поруч на килимку вправи з йоги, бо прагнула схуднути за літо на п’ять кілограмів, сповідуючи систему роздільного харчування Шелтона.
Хазяї літньої кухні з прибудованою кімнатою, де ми оселилися, — тлусті червонощокі куркулі — щовечора умлівали зо сміху, спостерігаючи через тин картину поїдання мамою огірка зі шматочком сиру, в той час як я за обидві щоки наминав приготовані бабусею на вечерю вареники з вишнями, млинці з сиром чи смажену картоплю з вибитими в неї свіжими яйцями. Сміялися:
-Ох уже ці гарадські… Ну кумедні ж, кумедні…
-Мама, а што такоє “кумедні”? — питався пошепки.
-Смєшниє, — озивалася мама суворо, ретельно пережовуючи свій огірок.
А й справді, ментальна прірва лежала між нами — мешканцями однієї країни, що розляглася на 1316 кілометрів із заходу на схід і на 893 — з півночі на південь, у самому географічному центрі Європи, наче чорнобильський кабан-мут*нт, торкаючись животом теплого моря, з порослою північними лісами спиною, двома головами, спрямованими в різні боки, та серцем, що б’ється на берегах Дніпра у тисячолітньому Києві.
-Так кто ми: украінци ілі русскіє? — з дитячою уїдливістю намагався вивідати у мами таємницю власної національної належності, але мама чіткої відповіді не давала, в той час як бабуся майже завжди відказувала:
-Ми совєтскіє.
Вона пережила вiйнy, два гoл*дoмopи та прекрасно пам’ятала, як за подібні питання людей уночі забирали з власних ліжок, а їхні домівки заселяли прибульцями з Саратова, Тамбова чи міфологічної російської дєрєвєнькі Кукухіни Єб*ня.
І бачив я в її очах страх, природу якого через своє малолітство не розумів, але відчував, бо бабуся враз ставала рвучкою, знервованою та якнайшвидше намагалася припинити ці безглузді, на її думку, теревені про національну ідентичність.
-А у мєня батя смєніл национальность, і тєпєрь он русскій, — гордо заявляв мій товариш, що з дитячого садочку я знав його як Борю Мохєра, хоч у перший клас він уже пішов із гордим прізвищем Хлєбніков.
Його тато, як казали тоді, “був інв*лідом 5-ї графи”, але мріяв про кар’єру авіаконструктора.
-Как прійдьот врємя получать паспорт, я тоже русскім запішусь, потому што всє укра́інци — с*люкі.
-Мама, а ви как с папой в паспортє запісани? — питався я дитиною.
-Ми — украінци.
-А ви можетє пєрєпісаться на русскіх?
-Зачєм?
-Ну, украінци, оні же другіє… Живут в сьолах, гаварят на другом язикє. Смєшниє такіє. Ми же на самом дєлє нікакіє нє украінци. Гаварім па-русскі, живьом в городє. Борька так і гаваріт: зачєм обманивать саміх сєбя, називаясь нє тєм, кєм ми єсть на самом дєлє?
-Ето ти к чєму?
-Я нє хочу учіть украінскій язик. Он дурацкій. Нікому нє нужний. Пожалуйста, я тєбя очєнь прошу, напіши заявлєніє об освобождєніі мєня от укрмови і літєратури. Борькіни родітєлі так сдєлалі, і он тєпєрь гуляєт, в то врємя как ми с етой д*рочкой Людмілой Пєтровной тратім врємя на всякіє там “ге” і “шо”. Тьху, протівно!
Здається, мама таки вшкварила мене тоді сумкою по д*рній голові. Дванадцять років — вік не найкращий для прийняття дитиною самостійних рішень.
У відповідь на образу я навіть norpoжyвaв вukuнyтuсь із балкона, знeнaвuдiвшu українську мову як джерело найбільшої на ті часи сварки з батьками.
Ігнорував її публічно, всіляко знyщaючucь із підстаркуватої Людмили Петрівни, що з біблійською мудрістю зносила усі наші підліткові кпини, аби знецінити її святу подвижницьку працю в загальноосвітній радянській школі №29 м. Києва — столиці радянської України, що за правління Щербицького зазнавала нищівної русифікації на всіх щаблях культурно-освітнього та соціально-політичного життя.
До речі, можете сміятися скільки завгодно, але оце днями Баріс Хлєбніков з яким нас доля звела на Майдані в лютому 2014-го виклав на власній фейсбук-сторінці фото у кіпі з підписом: “Парадокс: папа — русскій, мама — украінка, а я — чістокровний єврєй)))”.
П.С. Це був уривок з книги “Як перейти на українську”, яку ми з Лізою готуємо до друку. Кгига шикарна, весела, корисна, і дуже мотивуюча.
