Якось взимку в Тютюнниці палала хата старої вчительки. Серед білого дня. І вчительки не стало в той день теж.
Настала весна. Ніхто з родичів Віри Кирилівни сюди не навідався жодного разу. Старший син далеко десь. Як поїхав після школи, так більше і не з’являвся. Менший прилетів би з Білорусі, та не стало його разом із дружиною. Онукам бабуся не потрібна…
Чорні стіни заросли кропивою, проте вогонь не пошкодив бузку і зарості слив. І стару грушу пожалів. Зашкодив їй морозець весною — весь цвіт опав. Лиш одна грушка поспіла. Низенько висить вона дуже — рукою можна легко дістати. Вже м’яка: ось-ось упаде. Такі груші Віра Кирилівна свого часу дуже любила. Впадуть у траву, вона їх позбирає на колінах — так ноги боліли…
Відтрудилася жінка!
Я зірвала грушку, поклала вдома на підвіконня.
З’їсти не можу. Віру Кирилівну все згадую. Любила вона щиро свою хату, берегла для рідні, все чекала когось. Рідня її, було, забрала до себе в Гомель. Не витримала у вікно дивитися, повернулася в село. Корову продала ще перед поїздкою — зосталася з курочками та одним півником. Як занедужала, забрали лихі люди. Щезли відра, чавунці, сапи, вила… Натомість хтось кошенят підкинув. Годувала їх жінка постійно. Не жаліла хліба й маленьким бусликам, що випали з гнізда від вітру. Сумувала лише дуже за роботою. За базаром, куди не могла дійти. За онуками. Раділа кожному, хто відчиняв її старенькі двері, які вже скрипіли.
Дивно влаштоване людське життя: про хорошу людину навіть маленька грушка може нагадати, а найрідніші люди забувають…
Зоя НАЗАРОВА, м. Корюківка.
Чернігівської області.
Загрузка...
