Побачивши зятя чоловік мало не знепритомнів. Чому батько не може прийняти Івана?
– Мамо, знайомся, це мій Іван! – сказала моя донька, коли привела хлопця до нас додому. У той момент я ледь не впала в обморок. Ось так, після всіх її розповідей, цей Іван нарешті став реальним. Ми з чоловіком вже жартували, що побачимо його на весіллі, а Тамара постійно говорила, що він дуже зайнятий. Чекали ми цього знайомства більше року.
Якби не моє відчуття тривоги, напевно і не звернула б на це особливої уваги. Та що там… Ми з чоловіком все життя на одну дитину сподівалися, і, звісно ж, не могли залишатися байдужими до її вибору. Тому коли Тамара вперше заговорила про Івана, ми з чоловіком почали хвилюватися. Чому так довго? Що в ньому не так?
– Доню, якщо це серйозно, тобі не повинно бути страшно познайомити нас.
– Не переживайте, він чудовий, просто ще не час.
Ми зрозуміли, що не можемо більше чекати. І ось, нарешті, Тамара погодилась привезти Івана до нас на вечерю. Тільки за кілька разів до цього він відмовлявся приходити: то робота, то проблеми, то ще щось. Ми з чоловіком дуже переживали, тому я приготувала цілий набір страв, щоб справити враження. До салатів та запеченої курки додала й улюблений домашній торт Тамари — “Наполеон”. І от, нарешті, у дверях з’явились молоді люди.
Коли я відкрила двері, мій чоловік Олексій виглядав так, ніби йому стало погано. Я навіть подумала, що він зараз знепритомніє. Іван виявився… Майже нашого віку. Я вже почала хвилюватися, але все ж посадили їх за стіл. Іван розповідав, що він – керівник великої компанії, успішний, амбіційний. Але чим більше він говорив, тим більше я відчувала, що чоловік не слухає. Олексій мовчав, а в очах я читала невдоволення та злість.
Коли вечір добігав кінця і Іван збирався йти, Олексій раптом сказав, що проведе його. І тут я зрозуміла, що щось не так. Тамара почала нервувати. Я вирішила вийти за ними.
– Ти ж не можеш бути з моєю дочкою! Як ти міг з нею зустрічатися? Це ж просто не можливо! – почав Олексій.
Іван зібрався йти, але відповів спокійно:
– Я не відразу зрозумів, але коли побачив її, то зрозумів, що це моя людина. Ми кохаємо одне одного, Олексію.
– Не може бути! Тобі майже 50 років! Як ти посмієш?! Моя донька не буде з тобою!
Я слухала, і серце моє розривалося. Як же ж так? Це ж наш Іван! Я з Олексієм були знайомі ще з дитинства, а тепер зять стане таким близьким для моєї дочки.
Тамара плакала, ми посварилися з нею, і я не знала, як це все загоїти. Олексій пообіцяв, що на весілля він не піде, і що вони більше не можуть спілкуватися з Іваном. Я ж почала сумніватися, чи будемо ми в старості самотніми, без дітей? Чому все так сталося?
Я не знаю, як змиритися з цим, і як можна знову бути родиною, коли таке відчуття зради…
Загрузка...
