Два місяці тому я потрапила до лікарні. Мені зробили термінову операцію. раніше я ніколи не лежала в лікарні, тому було зовсім не просто. Та чоловік бігав до мене щодня по кілька разів, приносив різні делікатеси. Мені часом навіть ніяково через це перед іншими, особливо перед Наталкою. Вона лежала в палаті зі мною, та її зовсім ніхто не провідував. Я вже вирішила, що дівчина ця сирота. І коли Петро вчергове до мене збирався, попросила купити, щось і їй.
– Пригощайтеся!
– Ой, ні, не варто!
– Беріть, беріть!
– Я вам гроші поверну, мені не зручно.
– І взагалі, як вам щось треба – не соромтеся, кажіть! Чоловік однаково їздить щодня.
– Дуже вам дякую, – сказала вона опустивши очі. – До мене просто нікому йти.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
В її очах бриніли сльози. А тоді Наталя почала розповідати. Виявилося, що вона не місцева, жила раніше з рідними в Краматорську. Мати її з дідусем і бабусею загинула під час обстрілу. Залишився батько, котрий не витримав горя і пішов на фронт служити. Доньку ж вмовив поїхати з хлопцем в Тернопіль. Та не минуло й місяця, як парубка мобілізували. Зараз він також служить. Певно, саме через постійні стреси дівчина почала хворіти і врешті потрапила до лікарні.
– А скільки ж вам років?
– Зараз – 19, а коли мами не стало 16 було. Зараз живу й не знаю, що далі на мене чекає!
Відтоді я наказала чоловікові щодня щось приносити Наталці і грошей не брати. Вона увесь час намагалась їх повернути, та ми однаково відмовлялись. Коли мене виписали, ми вирішили взяти контакти дівчини і продовжити спілкуватися. Час від часу зустрічалися, провідували її. Наталка жила в якоїсь літньої жінки, кімнату винаймала. Та ставилась до неї не дуже добре, але дівчина все терпіла.
І ось якось на вечір ми були вдома, коли в двері постукали. Я відчинила і побачила якогось військового. Не зрозуміла, що коїться.
– Я тато Наталі, вона теж зараз прийде!
Тут підійшла і наша нова знайома з тортиком в руках. Ми запросили їх.
– Коли донька розповіла мені про вас – я не повірив, скажу чесно – пустив сльозу. Не думав, що в нас ще такі добрі люди є. А ви віру повернули! Дуже вам за це дякую!
– Та ви що, ми ж нічого такого не зробили.
– Зробили більше, ніж усі решта!
Ми сиділи й довго говорили. Звісно, такого я не очікувала. І ось, коли вони вже зібралися йти, він наказав донечці піти наперед, а тоді звернувся до нас.
– Я знаю, що прошу надто багато. Ми ж вам чужі люди. Але Наталочка така самотня. Прошу, якщо зі мною щось станеться – не залишайте її саму, вона не витримає, це буде вже занадто.
– Звичайно! Але ви мусите повернутися!
Ми обійнялися і вони пішли. Мені трохи лячно від цього всього, адже на війні може все статися. І це велика відповідальність, бути поруч з Наталею. Та ми зробимо все можливе, аби впоратися. А ви б як поводилися на нашому місці?
