-А вы откуда? Как из Запорожья?!!! А чё вы по-украински говорите? У нас тут все по-русски говорят…
Таке питання сини вчора отримали в роздягальні басейну.
– Ну вочевидь – не всі. Ми ж українською говоримо, – резонно зауважив Степан у відповідь (ма бой))))Взагалі, таке питання “Ви звідки?” ми чуємо майже щодня, як виходимо за хвіртку свого двора. Зазвичай доброзичливе. І далі обов’язково оце здивування…
Днями слухала у подкасті “Перефарбований Лис” цікавезне інтерв’ю з очільником культурного проєкту MarMur Романом Алімаскіним. І от він цікаву думку висловив, прямо в серденько: “Щоб бути українцем, треба не боятися смерті. Бо для того, щоб виростити нову ідентичність, треба відмовитися від старої. А це своєрідна смерть”. Так і є.
Коли ми вирішили перейти на українську, я відчувала, що втрачаю себе. Ту себе, до якої звикла, ту, яку плекала. Бо це ж не тільки мова, якою зі мною говорила мама і якою я говорила з дітьми. Це вся культура – музика, на якій я росла, кіно, яке я цитую, книги, які мене сформували. Було страшно. Але необхідно.
Потроху ми почали формувати нове культурне поле довкола себе і нових себе. І от всього два роки минуло – і діти сприймають як материнську мову вже українську. Ну бо саме я завжди говорю з ними цією мовою. І проблем з якісним контентом нема. Української музики, літератури і кіно, подкастів і каналів – неймовірна кількість офігенної якості. Не вистачає часу послухати-почитати все, що хочеться! А ще ж класика, яку давно час для себе перевідкрити… Мені соромно, що я роблю це тільки зараз – читаю Хвильового і Підмогильного.
Взагалі мені багато за що соромно в питанні самоусвідомлення та ідентифікації. Якщо коротко – за те, що я так довго гальмувала і щиро думала, що “какая разница” і “так сложилось” і “вне политики”. І хоча я усвідомлюю, що моя поведінка – плід ретельно спланованої довгострокової політики сусідньої держави, зняти з себе відповідальність теж не можу. Вибір був, а те, що я його не бачила і не усвідомлювала його важливість – не звільняє мене від відповідальності…
Про конструктивний сором і внутрішню деколонізацію раджу послухати випуск нового подкасту Мариам Найєм та Валентини Сотникової “Деколонізаторки” (їхній проєкт “Де ми?” я вам тут вже радила). Запрошений гість першого випуску – Вася Байдак. Дуже терапевичний, легкий і водночас глибокий подкаст.
А про “Місто”, яке зараз читаю, я обов’язково напишу окремо. І про місто Запоріжжя, в якому говорять українською, сподіваюся, теж.
