Ми з моїм чоловіком Остапом ніколи не розраховували на чиюсь допомогу. Весілля самі організували, коли назбирали достатньо грошей. Ми обидвоє вже працювали, могли собі це дозволити. Згодом, коли помер мій дідусь, я отримала в спадок його квартиру. Ми переїхали туди й самотужки робили ремонт, аби зекономити.
Свекруха тоді сама визвалася допомогти з придбанням меблів. Ми не заперечували, адже вона працювала в Німеччині й досить гарно заробляла. Для неї це взагалі дрібниці були. Та вона однаково наголошувала, аби ми більше ні на що не розраховували.
– Зрозумійте, я хочу повернутися додому і для себе пожити ще. Адже скільки того життя. Копійки на старості рахувати точно не хочу.
Для мене позиція Ольги Іванівни цілком прийнятна. Вона нам нічого не винна. Ми самотужки впораємось. Хоча, скажу відверто, коли в нас з’явилися діти – стало важко. Наші витрати суттєво зросли. А зараз взагалі не просто, лишень на гуртки й репетиторів витрачаємо 10 тисяч гривень на місяць.
І ось нещодавно свекруха вирішила повернутись. До її приїзду мій чоловік зробив у квартирі батьків шикарний ремонт. Він рік цим займався, не отримавши ні копійки.
– Ти ж розумієш, я – син. Як не можу фінансово мамі допомагати, то мушу хоч якось.
Мене дратувало, що Остапа увесь час вдома немає. Врешті, Ольга Іванівна цілком могла звернутися в компанію, яка займається ремонтами під ключ.
І ось вона приїхала й урочисто запросила нас на вечерю. Ми приїхали з квітами й подарунками. Щоправда, діти не надто хотіли бачити бабусю, вони її не знали. Насправді ситуація не була б такою, якби Ольга Іванівна бодай деколи передавала онукам німецькі смаколики.
Тож сіли ми за стіл і почали вечеряти. Раптом свекруха пішла в іншу кімнату і повернулась з пакунком грошей. Я здивувалась. Вона довго вишукувала потрібні купюри й раптом дала моїм дітям по 10 євро. А нам з чоловіком зовсім нічого не дісталося.
Далі вона почала вихвалятися, що має більше 100 тисяч євро і може ні в чому собі не відмовляти. Їхали додому ми з досить неприємними почуттями. Як на мене, краще б вона нічого не дарувала. 10 євро – це наче насмішка якась. І це ж рідні онуки, як не як. Тут мій чоловік завів:
– От треба буде допомогти мамі, відвезти її на обстеження.
– А хіба в неї не вдосталь грошей, аби взяти таксиста?
– Ти чого?
– А що? Вона ж вирішила онукам виділити всього по 10 євро. Наче жарт якийсь.
– Дітям цілком вистачить. Ти маєш дякувати і за це! Ще й з дітьми поговори, аби гарно ставились до бабуся. І не забувай, що свого часу мама нам меблі купила.
Мене ця позиція остаточно шокувала. Не розумію такого ставлення. Моя мама, вчителька на пенсії, яка ледве зводить кінці з кінцями, але навіть вона ніколи до дітей з порожніми руками не приходить. Щомісяця по тисячі гривень їм дає.
От поясніть, може я щось не розумію. Це нормально, коли свекруха так поводиться і ще й вимагає, аби їй допомагали?
