Коли позичила кумі гроші на весілля доньки, не підозрювала, що зовсім скоро про це пожалію! Це ж скільки нахабства треба мати!
Було це десь півтора року тому. Дзвонить мені кума Іра — з дитсадка дружимо, наші діти разом виросли. Її Оксанка всього на три роки старша за моїх, а ми ж, ще з пелюшок разом, то як рідна. Так от, каже мені Іра, що Оксанка виходить заміж.
— Та ти що! Вітаю! А хто жених?
Іра сміється:
– Та наш, свій, сільський. Гарний хлопець, робочий.
Ну, я щиро зраділа, чесно. Весілля — це ж радість, подія велика. А потім якось у розмові вона почала скаржитись:
— Оксанка хоче весілля таке, щоб на все село! А в нас де ті гроші взяти? Кредит? Та ти що, з відсотками ж, потім ще більше вертати.
Я слухаю, а в голові думаю — ми ж з Вадимом якраз зібрали трохи, на власне житло приглядаємо. Але мовчу.
— Я знаю, ви з Вадимом трошки відклали, ти мені якось казала… Може, позичите? Ну хоч на весілля, потім віддам. Клянусь, Таню, верну все до копійки.
— Ір, ну це ж немаленька сума….
— Я знаю, Таню. Але я ж не чужа! Кумуся твоя! Ну будь ласочка…
Пішла я до Вадима, кажу:
— Слухай, там Іра просить грошей, весілля ж у дитини.
— Таня, ти що, здуріла? Це ж 300 тисяч! Це наш початок, наш дім! Це на гульки, не на хату. Ще й позичити?
— Та вона ж кума… Іра ніколи нас не підводила.
Та розревілась перед ним, ну, чесно, так мене жаль взяв її. Він махнув рукою:
— Ну добре, твоя кума — твоя відповідальність. Потім не кажи, що я не попереджав.
Ну от, дали ми ті гроші. Іра як дитина зраділа, обіймає мене, аж плаче:
— Таню, ти не уявляєш, як ти мене виручила!
Весілля було шикарне — з троїстими музиками, білим лімузином, фотозоною, голубами, тортом на п’ять ярусів. Ще й після весілля поїхали молодята у Карпати на тиждень.
Ну, я думаю — дай Боже. Пройшов місяць — тиша. Другий — нічого. Третій — я вже напряму пишу:
— Іро, як там з грошима? Коли зможеш потроху повертати?
— Та ти ж знаєш, Таню, ми ще не оговтались після весілля. От трохи станемо на ноги — зразу дам.
Пів року пройшло. Вадим вже вуха мені жує щодня:
— Я ж казав! Ну от скажи — хто тепер дурень?
І я вирішила поговорити з нею віч-на-віч.
Зустрілись ми в кав’ярні. Сидимо, я вже прямо питаю:
— Іро, скажи чесно, коли ти збираєшся віддати ті гроші?
А вона як ні в чому не бувало:
— Таню, ну не вже тобі так шкода? Ти ж бачила — весілля було для дітей. Ти ж могла й подарувати ті гроші…
Я аж дар мови втратила:
— Що? Ти серйозно? ТРИСТА ТИСЯЧ — подарувати? А про те, що ми квартиру купити хотіли, ти забула?— Ну ви ж з чоловіком добре живете, а в нас не було нічого. Я думала, що якщо друзі — то зрозумієш…
Ото з того моменту я її не бачила. Та й не хочу. Що не грошей шкода — а от тої довіри. Бо це ж не чужа людина була. Це кума.
