Та в тому й річ, що я безплідний, розумієш?! — Ігор знову почав заводитися. — А це означає тільки одне: Сашко й Мишко народжені від когось іншого! Від кого?! Зізнавайся!
Ти зовсім із глузду з’їхав…
— Гаразд! Можеш не зізнаватися, але я доб’юся експертизи! І все з’ясую! Побачимо, як ти тоді заспіваєш!
Катерина особливо й не прагнула заміж.
До двадцяти чотирьох років у неї вже було все, що потрібно для щасливого життя: улюблена робота, власна квартира — спасибі бабусі, посиденьки з подругами, походи до фітнес-клубу й обожнювані книжки.
Вона любила своє життя.
Любила повертатися ввечері додому, де ніхто не вимагав вечері й не запитував, чому вона затрималася.
Могла до другої ночі читати роман, а вранці спокійно пити каву, дивлячись у вікно.
Могла у вихідні зустрітися з подругами або взагалі нікуди не виходити.
І зовсім не почувалася самотньою.
Тому Катерина не відразу зрозуміла, що Ігор, який нещодавно з’явився в сусідньому офісі, залицяється до неї із цілком серйозними намірами.
Спочатку він просто вітався.
Потім почав приносити їй каву.
Згодом запропонував разом пообідати.
А ще через деякий час вони вже ходили в кіно, гуляли вечірнім містом і проводили разом майже всі вихідні.
Ігор умів бути уважним.
Запам’ятовував, які квіти їй подобаються, який чай вона п’є і що найбільше не любить у людях.
Катерині було з ним добре.
Але про весілля вона навіть не замислювалася.
І ось одного вечора, через вісім місяців після знайомства, Ігор раптом простягнув їй маленьку оксамитову коробочку.
— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Катерина аж розгубилася.
— Ігорю, ти не поспішаєш? Ми ж знайомі зовсім недовго.
— Катрусю, ми любимо одне одного. Обоє вільні. Чого тягнути?
Він дивився на неї впевнено.
Наче рішення вже було ухвалене.
Катерина замислилася.
Зрештою, чому б і ні?
Ігор симпатичний, спортивний, явно не дурний, турботливий і зовсім не скупий.
Та й вона відчувала до нього значно більше, ніж звичайну симпатію.
Щоправда, у свої двадцять вісім років він досі жив із матір’ю.
Але на розпещеного маминого синочка зовсім не був схожий.
Принаймні Катерині так здавалося.
Можливо, у них справді вийде міцна, щаслива сім’я?
І вона сказала:
— Так.
Знайомство з майбутньою свекрухою минуло досить спокійно.
Лідія Семенівна зустріла Катерину ввічливо, запросила до столу, запропонувала чай і домашній пиріг.
Проте дівчина майже відразу відчула: особливої радості від майбутнього весілля сина жінка не відчуває.
Свекруха уважно придивлялася до Катерини.
Запитувала про роботу, батьків, освіту.
А коли Ігор говорив про весілля, чомусь дивилася на нього з таким жалем, наче той збирався не одружуватися, а вирушати на каторгу.
Катерина вирішила не звертати на це уваги.
Поводилася скромно.
Відповідала чемно.
Усміхалася, коли було доречно.
Зрештою, яка свекруха відразу приходить у захват від невістки?
Кожній матері здається, що її син заслуговує на найкращу жінку у світі.
А найкращу, звісно, ще треба пошукати.
Катерина сприйняла це як належне.
Тим паче жити разом вони не збиралися.
У неї була власна квартира.
Отже, приводів для щоденних сварок не передбачалося.
А спільну мову вони якось знайдуть.
І час показав, що Лідія Семенівна виявилася зовсім не такою поганою свекрухою.
Вона практично не приходила до молодят без запрошення.
Не перевіряла, чи витертий пил на полицях.
Не заглядала в каструлі.
Не розповідала, як правильно прати Ігореві сорочки.
Не дорікала невістці за те, що та працює, замість того щоб цілими днями стояти біля плити.
Та й самі молодята навідувалися до неї не надто часто.
Зустрічалися на свята.
Іноді телефонували.
І жодного серйозного конфлікту між ними так і не сталося.
А коли в родині з’явилися діти, Лідія Семенівна взагалі стала для Катерини справжньою помічницею.
Через два роки після весілля народився Сашко.
А ще через три — Мишко.
Хлопчаки росли непосидючими.
Галасливими.
Спритними.
Такими, за якими потрібне було око та око.
Якщо старший вирішував змайструвати з табуреток і ковдр фортецю, молодший обов’язково намагався видертися на її найвищу вежу.
Якщо один знаходив калюжу, другий неодмінно стрибав у неї першим.
Якщо в будинку раптом ставало тихо, Катерина вже знала: треба негайно йти перевіряти, що вони там вигадали.
Вона крутилася, мов білка в колесі.
Потрібно було встигнути доглянути за дітьми, приготувати їжу, прибрати квартиру, випрати речі, а після декретних відпусток — ще й працювати.
І при цьому хотілося залишатися доглянутою жінкою, а не перетворитися на вічно втомлену господиню в старому халаті.
Катерина намагалася не обтяжувати свекруху проханнями.
Але іноді без її допомоги просто неможливо було обійтися.
Перші кілька разів, залишаючи синів із Лідією Семенівною, вона дуже хвилювалася.
Телефонувала.
Запитувала, чи поїли хлопці.
Чи не сваряться.
Чи не розбили чогось.
А потім раптом помітила дивну річ.
Із бабусею Сашко й Мишко поводилися значно спокійніше.
Слухалися її.
Не сперечалися через кожну дрібницю.
А після зустрічей із нею навіть удома намагалися більше допомагати матері.
Катерина не знала, як Лідії Семенівні це вдавалося.
Можливо, справа була в досвіді.
А можливо, бабуся просто вміла знаходити правильні слова.
Та результат її цілком влаштовував.
Загалом сім’я в них склалася хороша.
Принаймні Катерина так вважала.
Єдине, що іноді її засмучувало, — Ігор не надто прагнув брати активну участь у сімейному житті.
Ні, він не був зовсім байдужим.
Міг погратися із синами.
Міг забрати їх із садочка.
Міг сходити до магазину або допомогти щось полагодити.
Але робив це переважно тоді, коли мав настрій.
Або коли Катерина дуже просила.
Усі важливі рішення щодо дітей, побуту й сімейних витрат зазвичай залишалися на її плечах.
Навіть на купівлю більшої квартири чоловіка довелося довго вмовляти.
Коли народився Мишко, їхня двокімнатна квартира стала затісною.
Хлопцям потрібна була окрема кімната.
Та й батькам хотілося мати власний простір.
Катерина запропонувала продати її квартиру, додати заощадження й оформити кредит на решту суми.
Але Ігор довго вагався.
— Навіщо нам ті борги? — бурчав він. — Нормально ж живемо.
— Ігорю, діти ростуть. Їм потрібне місце.
— Та виростуть якось.
Катерина не відступала.
І зрештою чоловік погодився.
Пізніше вона навіть підозрювала, що без допомоги свекрухи тут не обійшлося.
Мабуть, Лідія Семенівна серйозно поговорила із сином.
Бо одного дня Ігор раптом заявив:
— Гаразд, давай шукати трикімнатну.
Катерина тоді зраділа.
І навіть не стала розпитувати, що змусило його змінити думку.
Головне, що вони нарешті почали діяти.
До п’ятнадцятої річниці їхнього шлюбу залишалося лише кілька місяців, коли Ігор раптом почав поводитися дивно.
Спочатку Катерина майже нічого не помічала.
Чоловік і раніше затримувався на роботі.
Іноді їздив у відрядження.
Повертався втомлений.
Міг мовчки повечеряти й одразу лягти спати.
Але поступово все стало надто очевидним.
Затримки почастішали.
Відрядження почали виникати буквально нізвідки.
Ігор став частіше виходити з кімнати, коли йому телефонували.
А на його телефоні раптом з’явився пароль.
Раніше чоловік ніколи його не встановлював.
Катерина намагалася не накручувати себе.
Можливо, на роботі справді складний період.
Можливо, нове керівництво.
Можливо, якісь проблеми, про які він поки не хоче розповідати.
Але одного вечора всі її сумніви розвіялися.
Ігор повернувся додому пізно.
Зняв сорочку й кинув її до кошика з брудною білизною.
Катерина взяла речі для прання.
І завмерла.
На комірі сорочки залишився слід губної помади.
А від тканини пахло чужими жіночими парфумами.
Не її.
Зовсім іншими.
Солодкими.
Різкими.
Катерина кілька секунд дивилася на сорочку.
Потім пішла до чоловіка.
— Ігорю, у тебе хтось є?
Він підвів голову.
На мить розгубився.
А потім спробував незграбно пожартувати:
— Звісно, є. Дружина й двоє синів.
Катерина мовчки простягнула йому сорочку.
— Ти чудово розумієш, про що я запитую.
Ігор глянув на слід помади.
Зітхнув.
І раптом сказав:
— Гаразд, Катю. Наші почуття давно охололи. Ми живемо, як сусіди. Я так більше не можу.
Катерина розгублено дивилася на нього.
— Як сусіди?
— Ну так. Робота, діти, побут. Нічого нового. Мені потрібні інші почуття, інші відчуття. Я ж іще молодий, здоровий чоловік!
Катерина навіть не знала, що відповісти.
Виявляється, усі ці роки вони жили як сусіди.
А вона й не здогадувалася.
Звичайно, тієї шаленої пристрасті, що була на початку стосунків, давно вже не залишилося.
Але хіба це означало, що вони перестали бути сім’єю?
Хіба спільне життя — це тільки романтичні вечері й поцілунки під місяцем?
А як же діти?
Як же роки, прожиті разом?
Як же все, що вони будували?
— У нас двоє дітей, Ігорю, — тихо сказала вона. — Ти збираєшся їх покинути?
Чоловік роздратовано махнув рукою.
— Ой, ну чого ти починаєш? Вони вже великі. Ти з ними впораєшся й без мене.
Катерина відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.
— Я-то впораюся. А вони? Ти подумав, як їм буде без батька? І як ти сам збираєшся жити без синів?
Ігор відвернувся.
А потім буркнув:
— Інші з’являться.
Катерину наче крижаною водою облили.
Вона стояла й дивилася на чоловіка.
На людину, з якою прожила майже п’ятнадцять років.
На батька своїх дітей.
І раптом відчула таку огиду, що їй захотілося негайно вийти з кімнати.
«Інші з’являться».
Наче йшлося не про рідних синів.
Не про Сашка, який у дитинстві засинав тільки тоді, коли тато читав йому казку.
Не про Мишка, який обожнював сидіти в батька на плечах.
А про якісь речі, які можна замінити новими.
Катерина, можливо, змогла б пережити зраду.
Можливо, із часом навіть пробачила б чоловікові.
Але зради дітей — ніколи.
Після цих слів вона більше не стала нічого з’ясовувати.
Не плакала перед ним.
Не благала залишитися.
Не запитувала, хто та інша жінка.
Просто сказала:
— Роби, як знаєш.
Ігор, здається, навіть зрадів.
Наступного дня він зібрав свої речі й виїхав.
На прощання ще й уїдливо кинув:
— На розлучення можеш подати сама. Для вас, жінок, це ж важливо — щоб не вважатися покинутою.
Катерина нічого не відповіла.
Зачинила за ним двері.
Притулилася до них спиною.
І кілька хвилин просто стояла.
Потім пішла на кухню.
Бо незабаром зі школи мали повернутися діти.
Перед синами вона намагалася триматися.
Не хотіла, щоб вони бачили її сльози.
Але й брехати їм не збиралася.
Увечері посадила хлопців поруч із собою.
Сашкові було дванадцять.
Мишкові — дев’ять.
Вони вже достатньо дорослі, щоб зрозуміти: у сім’ї сталося щось серйозне.
— Хлопчики, — почала Катерина, — ми з вашим татом розлучаємося.
Сашко насупився.
Мишко широко розплющив очі.
— Чому? — тихо запитав молодший.
Катерина ковтнула клубок у горлі.
— Так іноді буває, сонечко. Дорослі перестають розуміти одне одного. Але це не ваша провина. Ми, як і раніше, вас любимо. Просто тепер тато житиме окремо.
Хлопці мовчали.
Катерина вже приготувалася до сліз, запитань, образ.
Але Сашко раптом серйозно сказав:
— Не переживай, мамо. Ми тебе ніколи не покинемо.
Мишко одразу підсунувся ближче.
— Так, мамусю. Ми тепер твої захисники!
Катерина обійняла обох.
Притиснула до себе.
І все-таки розплакалася.
Не змогла стриматися.
Через тиждень вона випадково почула розмову синів.
Хлопці сиділи у своїй кімнаті.
Двері були прочинені.
Катерина саме проходила коридором, коли почула голос старшого.
— Ти ж сам усе чув, — говорив Сашко. — Що думаєш?
Вони розмовляли так серйозно, наче обговорювали надзвичайно важливу справу.
Мишко трохи помовчав.
А потім відповів:
— Думаю, що він нам теж не потрібен. Нехай обіймається зі своїми новими дітьми.
Катерина завмерла.
— Молодець, — схвально сказав Сашко. — Я знав, що ми справжні брати й думаємо однаково.
Він зробив паузу.
— Тепер маму ніколи не засмучуємо. Слухаємося, допомагаємо, добре вчимося. Домовилися?
— Домовилися!
Катерина тихенько відійшла від дверей.
Зайшла до спальні.
Сіла на ліжко.
І довго плакала.
«Як? Ну як можна було покинути таких чудових дітей?»
Вона ніяк не могла цього збагнути.
А потім витерла сльози.
І відчула ще більшу гордість за своїх хлопців.
Катерина не сказала синам жодного поганого слова про батька.
Не налаштовувала їх проти нього.
Не розповідала подробиць зради.
Не намагалася зробити з Ігоря ворога.
У цьому просто не було потреби.
Колишній чоловік усе зробив сам.
Точніше, нічого не зробив.
Аліменти він платив справно.
Щоправда, офіційно отримував майже мінімальну зарплату, тому й суми надходили зовсім невеликі.
Але принаймні гроші перераховував.
От тільки синам не телефонував.
Із днем народження не вітав.
До школи не приходив.
На змагання не приїздив.
Навіть не цікавився, як вони живуть.
Наче Сашко й Мишко справді перестали для нього існувати.
Катерина залишилася сама з двома дітьми.
На жаль — або, можливо, на щастя для самої свекрухи, — Лідія Семенівна померла ще за два роки до розлучення сина.
Тож допомогти невістці вона вже не могла.
Батьки Катерини жили далеко.
І вся відповідальність за дітей, квартиру, роботу й щоденні турботи лягла на її плечі.
Але Катерина ніколи не була людиною, яка любить жаліти себе.
Та й виховувати синів у постійній похмурості вона не збиралася.
Тому вони намагалися жити дружно.
Весело.
Підтримувати одне одного.
Звичайно, хлопчаки не перетворилися за одну ніч на слухняних янголят.
Іноді сварилися.
Іноді бешкетували.
Могли розкидати речі або забути про домашнє завдання.
Але загалом поводилися добре.
Училися старанно.
Допомагали матері майже в усьому.
Сашко навчився готувати найпростіші страви.
Мишко охоче пилососив і виносив сміття.
Вони самі нагадували одне одному, що мамі потрібно допомагати.
Грошей, звісно, бракувало.
Доводилося економити.
Відкладати великі покупки.
Відмовлятися від деяких розваг.
Але жили вони, загалом, чудово.
І головне — удома завжди було тепло.
Не тільки від батарей.
Минуло три роки.
Катерина вже майже звикла до життя без колишнього чоловіка.
Сашко подорослішав.
Мишко теж помітно витягнувся.
У хлопців з’явилися нові захоплення, друзі, власні справи.
Ігор за весь цей час так і не виявив бажання з ними зустрітися.
Аж раптом одного дня пролунав дзвінок у двері.
Катерина відчинила.
І завмерла.
На порозі стояв колишній чоловік.
Вона навіть не відразу знайшлася, що сказати.
А потім подумала:
«Добре хоч хлопці зараз у школі. Не вистачало їм ще такого потрясіння».
Ігор виглядав розлюченим.
Очі сердито блищали.
Щоки почервоніли.
Він стояв, стиснувши губи, наче ледве стримувався, щоб не закричати.
Катерина навіть не запросила його зайти.
— Що тобі потрібно?
Вона зовсім не збиралася бути привітною.
Ігор глузливо примружився.
— А ти як думаєш?
Катерина зітхнула.
— Ігорю, у мене немає часу розгадувати твої загадки. Кажи, навіщо прийшов, або забирайся.
— Гаразд! — огризнувся він. — У мене теж не так багато часу.
Він зробив крок ближче.
І раптом запитав:
— А скажи-но мені, люба, від кого ти народила двох дітей?
Катерина витріщилася на нього.
— Ти п’яний, чи що?
Вона уважно придивилася до його обличчя.
— Наче ні… То ти в паспорт свій зазирни. Може, згадаєш, якщо забув!
Ігор аж почервонів від злості.
— Не роби з мене дурня! У мене не може бути дітей! Розумієш?! Не може!
Катерина завмерла.
А він продовжив:
— Виходить, я стільки років жив зі зрадливою жінкою й годував чужих дітей! Невідомо від кого народжених!
Він додав ще кілька таких брудних образ, що Катерина не витримала.
Вона зовсім не збиралася його бити.
Але рука сама злетіла вгору.
Пролунав дзвінкий ляпас.
Ігор від несподіванки замовк.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного.
Катерина відчувала, як тремтять пальці.
Але голос у неї був твердий.
— А тепер спокійно й по черзі. Поясни, що за маячню ти щойно сказав.
І колишній чоловік розповів.
Виявляється, зі своєю ненаглядною Аліночкою він уже два роки намагався завести дитину.
Вони обоє дуже цього хотіли.
Мріяли про справжню сім’ю.
Про малюка.
Про повну ідилію.
Катерина слухала й не могла повірити власним вухам.
«Справжню сім’ю?»
А що ж тоді було в нього з нею?
П’ятнадцять років шлюбу?
Двоє синів?
Спільний дім?
Невже це була несправжня сім’я?
Але вона мовчала.
Нехай договорить.
Ігор пояснив, що завагітніти в Аліни ніяк не виходило.
Спочатку вони не хвилювалися.
Потім почали рахувати дні.
Купувати тести.
Ходити до лікарів.
Зрештою обстеження стали для них звичною справою.
А потім молода дружина раптом заявила Ігореві, що проблема саме в ньому.
Мовляв, він безплідний.
— Розумієш?! — Ігор знову почав заводитися. — Вона сказала, що я не можу мати дітей!
Він сердито ткнув пальцем у бік Катерини.
— А це означає тільки одне! Сашко й Мишко народжені від когось іншого! Від кого?! Зізнавайся!
Катерина дивилася на нього, не приховуючи презирства.
— Ти зовсім із глузду з’їхав…
— Гаразд! Можеш не зізнаватися! Але я доб’юся експертизи! І все з’ясую! Побачимо, як ти тоді заспіваєш!
Катерина аж скривилася.
Співати вона точно не збиралася.
Як і дивитися на цю нахабну пику.
— Можеш робити тест ДНК, — зневажливо сказала вона. — Хоча я й не зобов’язана погоджуватися на твої вимоги, але давай уже з’ясуємо все до кінця.
Вона відступила й показала на сходи.
— А тепер забирайся звідси.
Ігор хотів ще щось сказати.
Але Катерина зачинила двері просто перед його носом.
Вона знову нічого не стала приховувати від дітей.
Звісно, можна було не розповідати.
Можна було сказати, що батько раптом вирішив перевірити документи.
Але Катерина розуміла: рано чи пізно хлопці все одно дізнаються правду.
Тому ввечері посадила їх поруч.
І спокійно пояснила, що сталося.
Сашко слухав із широко розплющеними очима.
Мишко теж сидів приголомшений.
Коли Катерина закінчила, кілька секунд ніхто не промовив ані слова.
А потім старший раптом вигукнув:
— Та мені взагалі байдуже! Хай би він і справді виявився не нашим батьком!
Катерина здригнулася.
— Сашку…
— А що, мамо? — обурився хлопець. — Він нас три роки не бачив! Навіть не телефонував! А тепер приходить і таке про тебе говорить?!
Мишко швидко закивав.
— Так! Мамусю, ти тільки не плач. Ми тебе любимо!
Катерина обійняла синів.
Їй було боляче від того, що вони змушені чути такі речі.
Але водночас вона вкотре переконалася: її хлопці виросли хорошими людьми.
Результатами експертизи Катерина навіть не стала цікавитися.
Вона й без жодних аналізів чудово знала, хто батько її дітей.
А ось для Ігоря результати стали справжнім потрясінням.
Через деякий час він зателефонував.
Катерина неохоче відповіла.
— Слухаю.
На тому кінці кілька секунд було тихо.
Потім Ігор видавив:
— Вибач.
Катерина мовчала.
— Аліна зізналася… — продовжив він. — Виявилося, що вона сама не може мати дітей. Просто боялася мене втратити.
Він важко зітхнув.
— Тому й сказала, що проблема в мені.
Катерина ледь стрималася, щоб не засміятися від абсурдності ситуації.
Отже, його нова дружина, з якою він так мріяв створити «справжню сім’ю», просто збрехала йому.
А він, навіть не перевіривши нічого, кинувся звинувачувати матір власних дітей.
— Мені це взагалі не цікаво, — обірвала його Катерина. — Щось іще?
Ігор завагався.
— Т-так…
Він помовчав.
— Я хотів би спілкуватися із синами. Ти не проти?
Катерина стиснула телефон.
Їй страшенно захотілося закричати.
Сказати все, що вона думає про нього.
Про його байдужість.
Про три роки мовчання.
Про те, як він викреслив дітей зі свого життя.
Але вона стрималася.
— Вони вже достатньо дорослі, щоб вирішувати самостійно. Домовишся з ними — я перешкоджати не буду.
І, щоб не сказати зайвого, завершила розмову.
Цього разу їй навіть випадково підслуховувати нічого не довелося.
За кілька днів сини самі підійшли до неї.
Обидва.
Серйозні.
Зосереджені.
Катерина відразу зрозуміла: знову щось задумали.
— Мамо, — почав Сашко, — тут татусь телефонував.
Він вимовив слово «татусь» із таким презирством, що Катерина ледве стримала усмішку.
— Просив його пробачити. Пропонував зустрітися. Обіцяв різні розваги.
Сашко подивився на матір.
— Ти як до цього ставишся?
Катерина на мить замислилася.
— Рідні мої, це тільки вам вирішувати. Я перешкоджати не буду.
Вона справді так думала.
Хоч би як сильно образив її Ігор, сини мали право самі вирішити, чи хочуть із ним спілкуватися.
Можливо, колишній чоловік нарешті схаменувся.
Можливо, зрозумів, кого втратив.
І, може, хлопці матимуть хоча б такого батька, який іноді приходить.
Мишко переглянувся зі старшим братом.
Сашко ледь помітно кивнув.
І молодший заговорив:
— Мамо, ми тут подумали…
Він зробив серйозне обличчя.
— І вирішили, що пробачати його поки не збираємося.
Катерина мовчала.
— Але скористатися його раптовою добротою, — продовжив Мишко, — дуже навіть можна.
Сашко схвально кивнув.
Було видно, що брати ретельно підготувалися до цієї розмови.
Навіть фрази продумали заздалегідь.
Катерина не втрималася й усміхнулася.
— Ви вже дорослі. Робіть, як вважаєте за потрібне. Я вас через це менше любити не стану.
Хлопці задоволено переглянулися.
І на цьому все тільки почалося.
— Тату, я не можу зараз із тобою зустрітися, — говорив Сашко телефоном. — У мене телефон зламався. Доведеться шукати підробіток, щоб купити новий.
Ігор одразу приїжджав.
Забирав сина.
І вони разом вирушали до магазину електроніки.
Увечері Сашко повертався додому з новеньким смартфоном.
Не найдешевшим, звісно.
— Ну як прогулялися? — цікавилася Катерина.
— Нормально, мамо, — незворушно відповідав син.
І йшов до своєї кімнати розбиратися з новою покупкою.
Через деякий час надійшла черга Мишка.
Молодший серйозно захоплювався хокеєм.
А хокей, як відомо, задоволення недешеве.
— Тату, мені нова форма потрібна для тренувань, — скаржився він. — А ти знаєш, скільки вона коштує?
Ігор щось відповідав.
Мишко тяжко зітхав.
— Я так засмутився, що навіть гуляти не хочеться.
До вечора в хлопця вже була омріяна форма.
Нова.
Гарна.
Саме така, про яку він давно мріяв.
Катерина тільки головою хитала.
Далі — більше.
Походи в боулінг на пів дня.
Обіди в ресторанах.
Нові кросівки.
Сучасні планшети.
Поїздки до розважальних центрів.
Різні подарунки, про які раніше хлопці могли лише мріяти.
Усе це обходилося горе-батькові в чималу копійчину.
Але Ігор мужньо терпів.
Головне — хоча б раз на тиждень побачитися із синами.
Катерина спостерігала за всім із прихованою усмішкою.
Вона знала, що колишній чоловік таки став начальником відділу.
Отже, заробляв тепер більше, ніж раніше.
Але його зарплата навряд чи була розрахована на такі витрати.
Адже хлопці вибирали зовсім не дешеві речі.
«Цікаво, — думала Катерина, — надовго його вистачить?»
Але першою терпець урвався зовсім не Ігореві.
Одного дня Катерині зателефонували з незнайомого номера.
Вона саме поралася на кухні.
Витерла руки рушником.
І відповіла:
— Алло?
— Це Аліна, дружина Ігоря, — зверхньо промовив незнайомий жіночий голос. — Я розмовляю з Катериною?
Катерина підняла брови.
Оце так несподіванка.
За всі роки вона жодного разу не бачила нової дружини колишнього чоловіка.
І навіть голосу її не чула.
Та, правду кажучи, зовсім не прагнула такого знайомства.
— Якщо ви набрали саме мій номер, то, очевидно, так, — уїдливо відповіла Катерина.
— Добре! — різко сказала Аліна. — У мене до вас лише одне запитання…
Вона зробила паузу.
І раптом заверещала:
— Ви там зовсім знахабніли?!
Катерина аж відсунула телефон від вуха.
— Пані, ви трохи спокійніше. Якщо вже самі зателефонували, то розмовляйте нормально.
— Я нормально розмовляю! — обурилася Аліна. — Це ви поводитеся по-хамськи!
Катерина ледь не розсміялася.
— Справді? І чим же я вас так образила?
— Думаєте, якщо народили Ігореві двох дітей, то він тепер до кінця життя повинен вас усіх утримувати?!
Катерина мовчала.
Аліна сприйняла це як запрошення продовжувати.
— Майте вже хоч трохи совісті!
Катерині страшенно захотілося просто покласти слухавку.
Але цікавість перемогла.
Хотілося дізнатися, що ж так розлютило нову дружину колишнього.
— То телефони їм по шістдесят тисяч гривень потрібні! — розпалювалася Аліна. — То якась дурнувата хокейна форма за шалені гроші!
Катерина прикрила рот долонею.
— То ресторани! То розваги! Ви що, вдома дітей не годуєте?!
Катерина мовчки слухала.
Ледве стримуючи сміх.
— Ви думаєте, Ігор мільйони заробляє?! — не вгамовувалася Аліна. — Та в нас увесь сімейний бюджет у прірву летить!
Вона перевела подих.
І продовжила ще голосніше:
— Ми збиралися до Італії на цілий місяць! А тепер добре, якщо хоча б на тиждень грошей вистачить!
Катерина притиснула долоню до губ.
— І нову машину тепер навіть планувати немає сенсу! Усе через ваших дітей!
І тут Катерина не витримала.
Вона розреготалася.
Голосно.
Від душі.
Так, що навіть сльози виступили на очах.
Вона намагалася зупинитися.
Але нічого не виходило.
Щойно уявляла розлючену Аліну, яка рахує гроші на італійську відпустку, сміх починався знову.
На тому кінці запала приголомшена тиша.
А потім Аліна нарешті отямилася.
— Та ви ненормальна! — заверещала вона.
І кинула слухавку.
Катерина ще кілька хвилин сиділа на кухні й сміялася.
Витерла сльози.
Випила води.
Знову згадала про місячну відпустку в Італії.
І знову засміялася.
Оце так!
Виявляється, нова дружина Ігоря зовсім не була готова до того, що в її чоловіка є двоє синів.
І що ці сини можуть потребувати не тільки символічних аліментів, а й справжньої батьківської уваги та витрат.
Катерина нікому не стала розповідати про цю дивовижну телефонну розмову.
Навіщо?
Нехай Ігор з Аліною самі розбираються у своїх сімейних проблемах.
А хлопці й без того чудово все розуміють.
Минув тиждень.
Катерина вже майже забула про той дзвінок.
І раптом одного вечора до неї знову підійшли обидва сини.
Вигляд у них був надзвичайно серйозний.
Катерина відклала книжку.
— Ну що цього разу?
Сашко сів поруч.
Мишко вмостився навпроти.
— Мамо, — почав старший, — ми тут із Мишком подумали…
Катерина насторожилася.
Коли ці двоє починали розмову зі слів «ми подумали», зазвичай далі йшло щось дуже цікаве.
— Ми ж ніколи не були за кордоном, — продовжив Сашко.
Катерина кивнула.
— Так, не були.
— Ти тільки не подумай нічого поганого, — поспішив додати хлопець. — Ми все розуміємо. Знаємо, що в нас не було зайвих грошей.
— Звісно, сонечко.
— Але, може, тепер тато нас кудись звозить?
Сашко уважно подивився на матір.
— Ти як? Не проти?
Мишко швидко втрутився:
— Мамусю, якщо ти образишся, ми нікуди не поїдемо!
Він говорив так швидко, наче боявся, що мати не дасть йому договорити.
Катерина всміхнулася.
— А куди ж ви хочете?
Хлопці переглянулися.
І хором вигукнули:
— В Італію!
Катерина завмерла.
На якусь мить їй здалося, що вона недочула.
— Куди?
— В Італію! — повторили обидва.
Вона подивилася спочатку на Сашка.
Потім на Мишка.
І раптом їй довелося докласти неймовірних зусиль, щоб не розсміятися просто перед ними.
Італія!
Ну треба ж!
Який дивовижний збіг!
— Чудова ідея! — нарешті сказала вона, намагаючись зберігати серйозний вираз обличчя. — Я тільки за!
Хлопці зраділи.
Але Катерина підняла палець.
— А тато вже погодився?
— Ще не знаємо, — чесно відповів Сашко. — Ми вирішили спочатку в тебе запитати.
— Ну, тепер можете й у тата запитати, — дозволила вона.
Брати задоволено переглянулися.
І побігли до своєї кімнати.
Щойно двері за ними зачинилися, Катерину знову накрив напад сміху.
Вона сміялася так, що мусила сісти.
«В Італію!»
Ну треба ж!
Аліна саме скаржилася, що через хлопців їхня місячна відпустка в Італії скоротилася до одного тижня.
А тепер ці двоє самі захотіли туди поїхати.
Ігореві, мабуть, доведеться брати кредит, щоб відвезти на відпочинок усю компанію.
І відпустка в них може вийти надзвичайно веселою.
Катерина навіть уявила, як Аліна реагуватиме на цю новину.
Цікаво, чи поступиться Ігор синам цього разу?
Хлопці ще навіть не встигли розповісти матері, що відповів батько.
А Катерина вже про все здогадалася.
Бо знову зателефонувала Аліна.
На екрані висвітився знайомий номер.
Катерина подивилася на нього.
Усміхнулася.
І не відповіла.
Навіщо псувати собі нерви?
За кілька хвилин почали надходити повідомлення.
Одне.
Друге.
Третє.
Але читати їх Катерина теж не стала.
Просто відкрила налаштування.
І заблокувала номер Аліни.
От і все.
Вона поклала телефон на стіл.
Підійшла до вікна.
Подивилася на вечірнє місто.
І раптом замислилася.
«Чорт забирай… А ми з хлопцями часом не перегинаємо палицю?»
Звісно, Ігор сам винен у тому, що сталося.
Сам покинув сім’ю.
Сам три роки не згадував про дітей.
Сам прийшов із безглуздими звинуваченнями.
І тепер сам намагається повернути прихильність синів дорогими подарунками.
Але ж усьому є межа.
Катерина уявила, як Аліна одного дня остаточно втратить терпіння.
Виставить Ігоря за двері.
А той, не маючи куди подітися, раптом згадає про колишню дружину.
І прийде до них.
Із валізою.
Із винуватою усмішкою.
І словами:
«Катрусю, я все зрозумів. Давай почнемо спочатку».
Від самої цієї думки Катерину пересмикнуло.
«Тільки цього мені ще бракувало!»
Вона похитала головою.
Ні.
Такого щастя їй точно не потрібно.
Катерина чудово навчилася жити без Ігоря.
У неї були двоє чудових синів.
Робота.
Дім.
Подруги.
Власні плани.
І жодного бажання знову ставати дружиною чоловіка, який одного разу так легко відмовився від своєї сім’ї.
Вона ще раз подивилася на телефон.
Усміхнулася.
І подумала:
«Гаразд. Про це я поміркую пізніше».
А потім додала подумки:
«Після того, як хлопці з’їздять на відпочинок».
КІНЕЦЬ.
