Моя мама родом із невеличкого села на Львівщини, там і живе. Стільки років приїжджаю в гості, а такого нахабства ще не бачила! Вже три місяці поруч із мамою поселилась переселенка. Марта із Куп’янського району Харківської області. Їй сільська рада житло виділила. Не минуло дня, щоб вона щось у мами не просила. То овочі з городу, то солі чи перцю до закруток, то яблук.
В мами великий город і сад, а у Марти – одні зарослі. Часто у нашому саду застаю сусідчиних дітей – яблука збирають. Маленький хлопчик зірвав собі помідору з грядки і їсть. Я все розумію, то діти. Що їм зробиш? Але має бути якась межа! Весь день товчуться на чужому городі. А ввечері сусідська дівчинка Альона прийшла до мами по яйця:
– То для братика. Мама йому тортик готує. У Вані завтра день народження!
Наступного дня я сподівалася, що сусідка принаймні пригостить шматочком торта. Та де? Ніби й забула! Тоді я сказала:
– Мамо, хіба це нормально? Ці сусідські діти все з’їдають. Ти в мене добра, тобі не шкода.
– Вони ж переселенці.
– Тому й користуються ситуацією. Мають виплати, а за городом доглядати самі не можуть? Це ж усе твій труд. Я сама не раз хочу яблука, а під ногами – лиш гнилі і нестиглі.
Марта ще й послуговується старшою людиною, часто просить:
– Тітко Ніно, якщо йдете у магазин, то купіть й мені хліба! Діти голодні, їсти просять!
Моїй мамі за 70, вже рухається не так швидко, ноги болять, сама хотіла, щоб хтось за неї у магазин сходив, але йде. Сусідка хоч би дітей послала маму зустріти, та ні – сама сумки тягне, а Марта навіть гроші не віддає за той хліб.
Але найбільше розізлило, коли сусідка подзвонила мені серед тижня. Я на роботі і бачу дзвінок з незнайомого номеру:
– Привіт, Олю. А ти не могла б купити в місті ролики для моєї Альони?
– Де я їх візьму?
– Як де? У Львові їх повно, тобі ж нескладно?
– По-перше, я зараз на роботі і не треба мене турбувати. А по-друге, якщо вам потрібні ролики, то їдьте у місто і купляйте!
– Не думала, що у тьоті Ніни така зла донька!
Після цього Марта мене десятою дорогою обходить, коли приїжджаю в село. Тільки мама досі хвилюється:
– А що я відповідатиму, як вона знову в магазин мене відправить?
– А ти дзвони до мене, я поставлю цю нахабу на місце!
Як думаєте, я правильно вчинила?
