Вже 24 хвилин, як ми розведені. Виходжу із рацсу зі своїм колишнім…. Він щось говорить, а я думаю, чи встигну на роботу або краще поїхати додому.
І тут я розумію, що він каже. Він просить повернути обручку і попереджає, що ввечері заїде за грошима. Гроші я зберігала, як бабуся, замотавши купюри в платочок і сховавши на антресолях.
Я не пам’ятаю на що ми збирали. На машину чи на дачу. Обручка не знімається, як у поганому фільмі, мені боляче, я кручу її навколо пальця, і одразу вона виривається з рук і скаче по асфальту і зупиняється біля його кросівка.
Він її піднімає і кладе в кишеню. Я відвертаюсь. Приїжджає разом з мамою та сестрою. Ділити спільно нажите. Відкривали шафи, витрушували ковдру з підодіяльника (постільну білизну свекруха дарувала), знімали люстру.
Напевно, це найсоромніша сцена в моєму житті. Билася я тільки за гроші. Наполовину. Їх аргумент:
– Мій син більше заробив.
Мої аргументи ніхто не слухав. Але я була вражаюче стійкою. Гроші ми рахували на кухні. Мама в вітальні запихала речі в картаті сумки.
Останню стодолларову купюру колишній чоловік простягнув мені і підморгнув. Вони пішли, а я сиділа перед розсипаними купюрами і думала, що мені робити.
У квартирі недороблений ремонт. Кредит за меблі. На роботі повна дупа, ось-ось днями мене звільнять. Я сиділа на підлозі і розкладала гроші на купки.
І купок виходило багато дрібних або одна більша. І одна велика мені подобалася більше, ніж багато маленьких. Я збирала ці гроші всі три роки шлюбу.
Я не купувала собі нічого. Взагалі нічого. У мене був хороший костюм винного кольору, але я його замовляла ще в університеті, пара блуз, дублянка. І все.
У цьому костюмі я ходила на новорічний корпоратив. У ньому ж їздила на весілля до подружки. І навіть мій тато, який взагалі нічого не розуміє в таких речах, якось спитав:
– А тобі що, більше нічого надіти?
Я перетягнула ковдру зі спальні на диван у вітальні, заварила чай, дістала блокнот і написала три справи, які зроблю вранці:
1) Приведу волосся в порядок.
2) Куплю новий одяг.
3) Придумаю спосіб побачити себе іншою.
У мене тоді були дві подруги. Марія та Дарина. Марія відвезла мене до свого перукаря, а Дарина покликала з собою на конференції в Іспанію.
Поки вдень вона буде перекладати доповіді енергетиків, я лежатиму біля басейну, а ввечері ми будемо розважатися. Раніше ми могли полетіти тільки в Єгипет або в Туреччину. В Іспанію їздили одиниці, ми їм заздрили, звичайно.
І якось все само-собою склалося. Швидко зробили загранпаспорт, з роботи все-таки звільнили, квитки придбали, волосся виглядає чудово, пара нових суконь, бюджетно, але стильно.
І ось Майорка. Це в Києві погана погода, немає роботи і незрозуміло, що робити. А там вогні, музика, бари і в кожному барі танцюють. І я танцюю.
Вітрини заманюють обіцянкою щастя і знижками, і ось в одному з провулків я бачу маленький магазин одягу, і судячи з автомобілів біля входу – це дуже дорогий маленький магазин.
А у вітрині сукню. Знаєте, прийнято говорити:
– І ось вона побачила сукню своєї мрії.
Я про таку сукню і не мріяла. Про таку сукню могла мріяти Бріджіт Бардо або Софі Лорен. Ця сукня була за межами моєї мрії.
Вона не була функціональною – відкритий ліф на кісточках, дуже вузька в талії і широчена спідниця з тафти. Її точно не впишеш у повсякденне життя і не одягнеш з жакетом в офіс.
Мені в цій сукні нікуди ходити, у мене немає грошей, у мене немає роботи, але є борг за ремонт і кредит за меблі. А потім почалася містика.
Куди б я не пішла, я опинилася біля цієї вітрини. Добре, говорила я собі, подивись якийсь універсальний піджак гірчичного кольору, і ось ця спідниця, в ній можна і на пікнік, і на прогулянку з друзями, а ще от ці брюки.
А сукня сяяла, як шоколадна цукерка серед карамелі в новорічному подарунку. Абсолютна марна. У цій сукні треба збігати з коханим від суворого батька, мчати вночі на кабріолеті і щоб вітер здував капелюх, летіти на приватному літаку, пити ігристе і закохатися в якогось розбишаку при грошах..
Я її купила. Вдягла прямо в магазині. До неї мені підібрали золоті балетки та браслет. Я хотіла повернутися в готель, з’їсти сендвіч, дочекатися подругу, поплакати про змарновано витрачені гроші.
Але зірки вирішили, що сьогодні все буде, як у кіно. Я зустріла Дарину на вулиці з її колегами, нас запросили в ресторан з видом на океан. Я познайомилася з ірландцем або шотландцем, хто їх там розбере після двох пляшок ігристого.
Після третьої пляшки я почала розуміти і ірландську, і шотландську. Ми цілувалися, як божевільні, провели ніч на яхті, і я випадково побачила своє обличчя в відбитку скла. Воно було чудовим.
Нам було потрібно їхати ввечері наступного дня. Я все намагалася зловити в собі ноту каяття, але ні. Всі ці купюри коштували того почуття, коли я зрозуміла, що можу бути ось такою.
Я можу бути зухвалою. По справжньому зухвалою. Відкривати будь-які двері. Я можу собі багато дозволити. Пити ігристе, коли хочу. Кохати того, кого хочу.
Не соромитися носити гарне. Не боятися хотіти більшого. Того ж вечора Дарина склала мені резюме. Я написала цю історію в своєму профілі, і його прочитала редактор одного модного видання і запропонувала публікацію.
Я писала для них потім ще років п’ять, і вже не заради грошей, а тому що мені це подобається. Ми повернулися в Київ, задзвонив телефон і мене покликали на співбесіду.
І вже через три тижні я розпочала стажування. Ще через кілька років, я вийду заміж за гарного чоловіка, піду вчитися на психфак, буду багато подорожувати, в моїй шафі десятки суконь, і життя буде зовсім іншим, але я ніколи не забуду на скільки кілограм гречки мені вистачить грошей, що залишилися. І я дуже рада, що тоді штовхнула ці двері. Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні.
