Запросила гостей аж з самої Англії – двоюрідну сестру Марину з її чоловіком Петром. Вони давним-давно не були в Україні, бо виїхали якраз у Лондон на заробітки. Я спеціально наготувала наші традиційні страви – вареники, голубці, борщик, пампушки, пиріг з вишнями. Однак, ніхто нам не дав хоча б магнітика чи брелок на ключики. А далі поведінка гостей нас дуже обурила. Ніхто такого не очікував взагалі! Тому правду кажуть – найкращі родичі ті, які живуть за сотні тисяч кілометрів.
У моєї єдиної онучки Лесі цього червня було весілля. Ми вирішили відсвяткувати в нашому селі, сусіди допомогли поставити велику терасу для гостей в саду, прикрасили ворота красивими стрічками та ялицею ще й вивіску “ласкаво просимо” замовили. Ну в нас так заведено гуляти весілля на широку ногу. Закликали майже 200 людей. І про родичів з Англії не забули, там живе моя двоюрідна сестра Марина. Вона, до речі, з радістю погодилася прилетіти на 2 тижні, адже з чоловіком довго не були на Україні.
Навіть моя донька із зятем погодилися поїхати до Львова, щоб їх зустріти в аеропорті. Марина з нашого села, а її чоловік Петро – з Чернігова. Вони вже років 20 не були на батьківщині точно. Я спеціально наготувала наші традиційні страви – вареники, голубці, борщик, пампушки, пиріг з вишнями. Ми довго розмовляли про все на світі, сестра показувала фотографії. Вона з чоловіком вже весь світ встигла побачити, а я далі Львівської області не виїжджала.
Однак, ніхто нам не дав хоча б магнітика чи брелок на ключики. Та і чесно, тоді я була настільки заклопотана, що не звернула на це увагу.
Наступного дня тесть Остап з родичами поїхав у місто на закупи для весілля. Витратили майже 5 тисяч гривень, і це тільки на м’ясо.
– Мамо, ви тільки не думайте нічого поганого.. – підійшов до мене чоловік.
– Що трапилося, Остапе?
– Просто я заїхав по дорозі ще в магазин, щоб купити нам додому продукти. А ваша сестра з чоловіком взяли окремий візочок. І купили все тільки для себе. Ну хоча б на бензин мені дали, адже ми їх забирали зі Львова. Не хочу сказати, що вони скупі, може це інший менталітет. Але пан Петро такий скандал на касі влаштував, бо продавчиня не мала 10 копійок решти.
Я здивувалася. Через таку дрібницю посваритися з касиром? Під час вечері Петро з Марною не замовкали – все розповідали про Лондон. Вони такі пани, живуть майже у центрі, купили там пентхаус та планують відкрити свій бізнес.
– Добре, що ми все-таки переїхали туди жити, інакше були такими бідняками! – жартував Петро та косо глянув на нас. Я одразу зрозуміла натяк.
Чесно, я вже пожаліла, що запросила сестру до себе в гості. Адже навіть на весілля нічого внучці не подарувала. Прийшла з порожніми руками, сіла за стіл та гостилася. Хоча сама бачила, скільки грошей у нас пішло на все це свято.
Я аж спокійно видихнула, коли вони поїхали геть. Краще далі спілкуватимемося через Скайп чи Вайбер. Просто неприємно, що рідні люди жаліють гроші для нас.
Хто не правий у цій ситуації? Що відіграло роль – менталітет чи нахабна поведінка?
