Ніколи в житті не могла уявити, що лише в 24 роки я буду вдовою. Але пост не про це. Хочеться вже просто висвітлити скільки сил і часу доводиться витрачати на оформлення такого посвідчення, пенсії на дитину та інших виплат.
Яку неповагу та халатність проявляє військомат. Крім того що з тобою розмовляють як з 
, кидають слухавки, ховаються за шафами коли черговий раз приходиш, відмахуються і кожен раз посилають за новою довідкою, яким кінця і краю немає, так ще й розводять такий безлад в своїй роботі, гублять документи, відправляють їх не на ті адреси, роблять вигляд що не знають де вони, а наспраді знаходяться в столі… чи це просто тупість працівників, чи я щось глибоко не розумію.
Керівництво моєї держави не хвилює за що я всі пів року купую памперси дитині захисника, який загинув, дитині, якій ще немає року.
Мені допомагає чужа країна і робить максимально все настільки комфортно для мене і дитини, наскільки може. Мені допомогають друзі мого чоловіка, які в принципі не зобов’язані мені нічим і в них є власні сім’ї.
Я знаю вдов і членів сімей загиблих, які так само стикаються зі всім цим і які з немовлятами залишилися САМІ, без будь-якої допомоги. Вони виживають… їм і так морально важко після втрати рідної людини. Але коли бачиш, що ні ти, ні твоя дитина не потрібні цій державі, і їй байдуже де ти там і під яким забором валяєшся від власного горя, то жити не хочеться.
Можна багато говорити про те, хто кому і чим зобов’язаний чи ні, але Свят, як і всі захисники і захисниці, не рахувався коли йшов на війну, знавши що його дитина може залишитися без батька і так само захищав діточок нашої “героїчної” влади і кабінетних працівників.
Накипіло…
