— Ми з торбами на все літо, збігай по м’ясо! — скомандувала рідня з порога. Я мовчки змінила замки й поїхала до санаторію
Анастасія заштовхала в передпокій дві величезні картаті торби й гучно обтрусила яскравий кардиган із великою брошкою на комірі. Від неї пахло солодкими парфумами й вокзальними пиріжками.
Олена заціпеніла біля полички з дзеркалом, стискаючи в руці дерев’яну лопатку. На сковорідці в кухні шкварчали рум’яні сирники.
За три години в неї відходив потяг до санаторію, а зібрана звечора дорожня сумка стояла біля комода.
З Владиславом вони жили десятий рік. Двокімнатна квартира з просторою лоджією дісталася Олені від бабусі ще до весілля.
Власних дітей у них не було, зате молодша сестра чоловіка, сорокачотирирічна Анастасія, регулярно підкидала їм клопотів.
Усю цю весну в Олени від сидячої роботи в бухгалтерії страшенно ломило поперек.
Пів року вона відкладала премії в трилітрову банку на антресолях, а три тижні тому нарешті викупила путівку на мінеральні води. Учора ввечері Владислав раптом узявся за дивне прибирання: звільнив нижню полицю в шафі й виніс на балкон в’язку нових шампурів. Олена здивувалася, але чоловік пробурмотів, що просто наводить лад.
— Чого стоїш, як чужа, Оленко? — защебетала Анастасія, скидаючи туфлі просто на килимок.
— Посунься! Мої хлопці внизу біля під’їзду ще чотири коробки стережуть. Таксист попався вредний, до дверей нести відмовився.
Олена сіла на лавку в передпокої. Кілька секунд вона дивилася на чужі торби, потім стомлено потерла скроні.
— Насте, яке ще літо? — голос її звучав глухо. — У мене потяг о пів на другу. Я їду в санаторій.
Анастасія дзвінко розсміялася й поправила свіжу укладку. Її губи, густо намальовані морквяною помадою, розтяглися в поблажливій посмішці.
— Ой, годі вже вигадувати! — відмахнулася вона й пішла до кухні. — Сирники смажиш? Чудово, давай сюди зі згущеним молоком, я з ранку нічого не їла!
— Я не жартую, — Олена підвелася й пішла за нею. — Путівка у файлі на комоді. На два тижні.
— Та скасували вже твою путівку, не вигадуй! — Анастасія недбало плюхнулася до столу. — Владику, ну виходь уже! Чого ти там у спальні причаївся?
З кімнати вийшов Владислав у м’якій толстовці й спортивних штанах. Вигляд мав винуватий, але одразу спробував зобразити радісне здивування.
— Настюхо? — награно розвів він руками. — Оце сюрприз! Вас яким вітром занесло?
— Не прикидайся, братику! — осмикнула його Анастасія й зачерпнула ложкою згущене молоко просто з бляшанки. — Сам же два тижні тому дзвонив! Казав, щоб я свою квартиру дачникам до вересня здала й перебиралася до вас із хлопцями!
Олена повільно повернула голову до чоловіка. Он воно що!
— Владику, це правда? — спитала вона прямо.
Владислав замявся, почухав сивіючу скроню й опустив очі.
— Оленько, ну чого ти одразу починаєш? — заскиглив він. — Не нагнітай! У Настюхи хлопці ростуть, їм фрукти потрібні, кросівки нові. А тут як на те порядні орендарі трапилися, одразу за три місяці наперед заплатили. Велика справа! Потіснимося по-родинному.
— Потіснимося? — перепитала Олена. — Тобто ти вчора полицю в шафі для сестри звільняв?
— А я ж просила місце під мої блузки! — поважно підтвердила Анастасія, уплітаючи другий сирник. — Молодець, Владику, не забув. А хлопцям ми на лоджії розкладачки поставимо, там повітря свіже.
— Тільки штори щільні туди повіс, Оленко! — одразу додала вона, облизуючи ложку. — Мої хлопці люблять до одинадцятої поспати, їм сонце в очі світити не повинно. І килимок якийсь постели, щоб босі ноги не мерзли.
— Зачекай, — Олена насупилася. — А як же мій санаторій? Ти ж знав, що я сьогодні їду!
— Ой, кому потрібен твій пенсіонерський профілакторій! — втрутилася Анастасія, перш ніж чоловік устиг відкрити рота. — Тільки гроші марнувати! Спину їй, бачте, прихопило! Прив’яжи капустяний лист до попереку, і все мине, ніби бабуся нашептала!
— Насте, я не з тобою розмовляю, — урвала її Олена й пильно глянула на чоловіка. — Владе, я тебе питаю. Навіщо ти їй сказав, що я нікуди не їду?
Владислав набурмосився й засунув руки в кишені.
— А що я знову накоїв? У чому я винен? — огризнувся він. — Так, я вважаю, що їхати самій невідомо куди — це примха! Здаси путівку в касу, повернуть частину грошей. Родина дорожча за всякі грязьові ванни!
— Звісно, дорожча! — підхопила Анастасія з повним ротом. — До того ж Владик завтра їде з чоловіками на Дніпро ловити сомів. Не мені ж одній тут із двома хлопцями коло плити гарувати! У мене, між іншим, законна відпустка від побуту.
Олена навіть кліпати перестала. У кухні тихо шкварчала олія на остиглій сковорідці.
— На який ще Дніпро? — перепитала вона. — У тебе ж відпустка тільки в серпні!
— А я взяв два тижні за свій рахунок, — буркнув Владислав, дивлячись у підлогу. — Ми з хлопцями ще в квітні домовилися. І взагалі, Оленько, я тут порахував… Нам на човновий мотор треба скластися. А в тебе в банці на антресолях після путівки ще чимало лишилося.
— І мені на перший час підкинеш! — бадьоро додала Анастасія. — Орендарі мені аванс переказали, але я його одразу поклала на депозит під відсотки, не знімати ж тепер! Тож давай, господинько, діставай свої заощадження й біжи на ринок по свіжу телятину.
— Може, тобі ще й узвару з сухофруктів зварити? — їдко спитала Олена.
— Узвар не треба, мої хлопці люблять газовану воду, тільки бери в скляних пляшках, — не змигнувши оком, розпорядилася зовиця. — І магазинний фарш вони не їдять, їм домашні котлети й пельмені подавай!
Олена слухала не кліпаючи. Картина склалася до останнього шматочка. Ці двоє розписали все за її спиною, як по нотах: квартира Олени, гроші Олени, а гарувати біля плити всі три місяці теж їй.
— Отже, так, — тихо, але дуже чітко промовила вона. — По м’ясо я не побіжу. Путівку здавати не збираюся. І з банки ви не отримаєте ні копійки.
Анастасія поперхнулася сирником і витріщила очі.
— Що ти сказала? — завищала вона. — Ти що, зовсім розперезалася, Оленко? Ми з дороги, голодні, діти біля під’їзду на коробках сидять, а вона тут концерти влаштовує!
— Діти сидять біля під’їзду лише тому, що їхня мати здала власне житло заради наживи, — відрізала Олена, розв’язуючи зав’язки фартуха в полуничках. — Це моя квартира, Насте. Бабусина. І перетворювати її на безкоштовний пансіонат на все літо я не збираюся.
— Владику! — заголосила Анастасія, обернувшись до брата. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?! Поставь свою дружину на місце! Хто в домі чоловік, урешті-решт?!
Сімейнедозвілля
Владислав насупився, розправив плечі й ступив до дружини. Він явно вирішив показати перед сестрою, хто тут головний.
— Усе! Розмову закінчено! — гримнув він. — Жодного санаторію не буде, я сказав! Зараз ти дістаєш банку з антресолі, віддаєш гроші на ринок і береш розбирати Настині речі. Зрозуміла?
Олена дивилася на його надуті щоки. Десять років вона згладжувала гострі кути, жаліла його самолюбство, мовчки платила за комуналку й купувала продукти зі своєї зарплати. Вона думала, що це турбота. А виявилося, що вона просто зручна шия, на яку вирішили всістися всією юрбою.
— Банку я не дам, — спокійно відповіла Олена й поклала складений фартух на край столу. — Там порожньо. Учора я всю готівку перекинула на картку, щоб розраховуватися в санаторії.
Вона збрехала, не змигнувши оком. Трилітрова банка з грошима стояла за зимовими чобітьми в глибині антресолі, але ніхто не став перевіряти: Владислав завжди вірив їй на слово.
— Ото хитра! — обурювалася Анастасія, ляскаючи долонею по столу. — І що тепер робити? Мої хлопці з ранку не їли, а в мене в кишені тільки дрібні на маршрутку!
— Гаразд, не галасуй, Настюхо, — із досадою махнув рукою Владислав. — У мене в бардачку лежать гроші на бензин. Ходімо до машини, заберемо хлопців із коробками, а заодно заїдемо до м’ясного павільйону за рогом. Купимо вирізки, замаринуємо шашлик.
— А ця нехай поки перенесе торби до кімнати й замісить тісто на пельмені! — командним голосом сказала Анастасія, підводячись із-за столу. — І постільну білизну нам чисту дістань, Оленко! Та дивись, щоб без катишків, у мене шкіра чутлива!
— І тільки спробуй кудись утекти! — пригрозив Владислав, натягаючи куртку в передпокої. — Повернемося за сорок хвилин, щоб обід на плиті вже шкварчав!
— Ідіть уже, — кинула Олена.
Анастасія пирхнула, підхопила лаковий ридикюль і випливла на сходовий майданчик. Владислав вийшов слідом і причинив двері.
Олена постояла в передпокої з хвилину. Образа ще пекла груди, але руки вже знали, що робити. Вона підійшла до комірчини й відчинила верхню шухляду.
Там із березня лежав новенький латунний циліндр для замка з комплектом із п’яти ключів. Навесні старий механізм почав заїдати, Олена купила новий, але Владислав усе відмахувався: мовляв, ніколи йому з викруткою возитися. Як добре, що йому тоді було ніколи!
Олена взяла з полиці візитку слюсаря з їхнього ОСББ і набрала номер.
Довго вмовляти не довелося. Дядько Микола жив у сусідньому під’їзді й за невелику доплату за терміновість з’явився вже за п’ять хвилин зі скринькою інструментів.
— Заїдає, господине? — діловито спитав майстер, присідаючи біля дверей.
— Гірше, дядьку Миколо, — зітхнула Олена, дістаючи з антресолі заповітну банку й пересипаючи гроші в дорожню сумку. — Замок перестав захищати дім від нахаб. Міняйте обидва циліндри, та надійніше.
— Це ми миттю, — усміхнувся у вуса слюсар, спритно орудуючи викруткою. — А ці картаті торби в передпокої чиї? Під ногами плутаються.
— То не соромтеся, допоможіть винести їх на сходовий майданчик! — попросила Олена, підхоплюючи торбу за ручку. — Зараз іще додам речей із балкона.
За кілька хвилин поверх пухких торб Анастасії на сходовому майданчику мальовничо вмостилися нові шампури, похідний наплічник Владислава з блешнями та його болотяні чоботи.
— Готово, приймайте роботу! — сказав слюсар, перевіряючи хід засувки. — Ходить як по маслу, муха без квитка не проскочить. Ось усі п’ять ключів.
— Золоті в вас руки, дядьку Миколо! — подякувала Олена й розрахувалася. — Якщо під дверима почнеться концерт, не лякайтеся. То чоловік із сестрою збираються на шашлики.
— Розумію, справа життєва, — багатозначно підморгнув слюсар і рушив до ліфта.
Олена нашвидкуруч перевдяглася в світлі дорожні штани й зручну блузку, перевірила путівку у файлі, підхопила сумку й вийшла з квартири. Новий ключ повернувся м’яко й без жодного скрипу.
Вокзальний годинник показував за чверть першу, коли телефон у її кишені розжарився від дзвінків. На екрані миготіло то ім’я чоловіка, то номер Анастасії.
Олена пройшла на перон, показала провідниці паспорт, зайшла в купе й лише тоді відповіла, увімкнувши гучний зв’язок.
— Оленко, ти що влаштувала?! — одразу заклекотіла в слухавці Анастасія, перекрикуючи гамір під’їзду. — Чому ключ Владика в замок не влазить?! І чому мої речі валяються на майданчику біля сміттєпроводу?!
— Олено, відчини негайно! — вклинився верескливий голос чоловіка. — Ми тут із чотирма коробками, зі згортками м’яса й хлопцями під дверима стирчимо! Сусіди ходять, витріщаються!
— А ви не стирчіть, — привітно відгукнулася Олена, влаштовуючись на нижній полиці. — Їдьте на Дніпро. Чоботи й шампури я вам дбайливо виставила.
— Який Дніпро?! — вибухнув Владислав. — Куди я з сестрою й двома підлітками поїду?! Настюха свою квартиру вже здала, там чужі люди з коробками заселилися!
Орендаквартир
— Ну, це називається родинна взаємодопомога, Владику, — іронічно зауважила Олена. — Ти ж сам сказав: родина дорожча за всякі курорти. Ось і зніміть собі дачу на твої відпускні. Заодно Настя від побуту відпочине, а ти їй котлет накрутиш.
— Ти де взагалі?! — задихнулася від обурення зовиця. — Негайно повертайся й відчини! У мене вирізка теляча в спеці тече, а хлопці просять пити!
— Насте, через дорогу є чудова колонка, — без пафосу порадила Олена. — А вирізку можете посмажити просто у дворі на мангалі, шампури лежать зверху на твоїх торбах.
— Ми зараз слюсаря викличемо й твій замок висвердлимо! — пригрозив Владислав. — Я тут, між іншим, десять років живу!
— Дядька Миколу, чи що, покличете? — пирснула зі сміху Олена. — То він мені десять хвилин тому новий циліндр і поставив. Сказав, що без господині до дверей навіть не підійде, хоч обстукайтеся.
— Ах ти гадюко підколодна! — запричитала Анастасія. — Владику, зроби що-небудь! Хлопці вже з твого наплічника сухарі тягають!
Потяг м’яко рушив. За вікном попливли сірі бетонні стовпи перону.
— Гарного вам літа, рідненькі! — побажала Олена, завершила виклик і кинула обидва номери в чорний список.
Два тижні в санаторії пролетіли як один щасливий день. Поперек після мінеральних ванн і масажу відпустило вже до середи. Олена гуляла сосновим парком, читала книжки на веранді й уперше за десять років не думала, що приготувати на вечерю.
Коли вона повернулася додому в суботу по обіді, біля під’їзду на лавці сидів змарнілий Владислав. Поруч стояв той самий рибальський наплічник, замащений глиною, і порожнє оцинковане відро.
— З’явилася, курортнице, — похмуро буркнув він, підводячись назустріч. — Могла б хоч попередити, коли приїдеш. Я тут із десятої ранку стирчу!
— А навіщо попереджати? — здивувалася Олена, зупиняючись біля східців. — Ти ж, сподіваюся, по зимову куртку прийшов?
Владислав нервово ковтнув і зиркнув на двері під’їзду.
— Оленько, ну досить дутися, га? — запобігливо протягнув він. — Погарячкували ми тоді з Настюхою, з ким не буває. Ти не уявляєш, у яку халепу я потрапив за ці два тижні! На рибалку, ясна річ, не поїхав.
— Чому ж? — з легкою усмішкою спитала Олена. — Соми в Дніпрі перевелися?
— Які там соми! — застогнав Владислав, хапаючись за голову. — Довелося винайняти в мого напарника стару дачу за містом, без водогону. Настюха пальцем об палець не вдарила, тільки сиділа на ґанку й нігті фарбувала!
— Подумати тільки, яка несподіванка, — похитала головою Олена. — У неї ж законна відпустка від побуту, ти сам казав.
— Та вона мене зовсім загнала! — із серцем махнув рукою чоловік. — Її хлопці змітають усе, що не прибите, уся моя заощаджена сума на човновий мотор за тиждень розлетілася! Я їм воду в оцинкованих відрах із колонки носив і макарони по-флотськи варив у три зміни!
Олена мимоволі розсміялася. За що боролися, на те й напоролися!
— То чого ж ти втік від улюбленої сестрички? — підколола вона. — Літо ж тільки почалося, ще два з половиною місяці попереду. Потиснулися б по-родинному!
— Та ну її до лиха! — скривився Владислав. — Учора заявила, що від дачного повітря в неї мігрень і комарі її кусають! Зажадала, щоб я взяв кредитку й зняв їм квартиру в місті з кондиціонером!
Орендаквартир
— А ти що? — примружилася Олена. — Невже для рідної сестри кредитки пошкодував?
— Я сказав, що грошей більше немає, і автобусом рвонув сюди! — щиро зізнався Владислав і ступив ближче, заглядаючи дружині в очі. — Коротше, Оленько, відчиняй давай. Я їсти хочу, з ранку тільки скоринку хліба з водою перехопив. Засмажиш мені яєчню з ковбасою, а я поки відмокну у ванні й посплю.
Олена дивилася на нього й навіть головою похитала від подиву. Ні тіні каяття, жодного питання про її здоров’я. Просто на старій дачі бути безкоштовним кухарем і водовозом набридло, тож вирішив повернутися на м’який матрац і господарські харчі.
— І телефон свій не вмикай, якщо Настюха дзвонитиме! — діловито додав Владислав, підхоплюючи брудний наплічник за лямку. — Скажемо, що обидва поїхали в глухе село. Ну, чого стоїш? Діставай ключі, у мене спина від тих відер гуде!
— Прив’яжи до попереку капустяний лист, Владику, — миролюбно порадила Олена. — Кажуть, ніби бабуся нашептала.
Владислав закліпав і розгублено опустив наплічник назад на асфальт.
— Який ще капустяний лист? — не зрозумів він. — Оленько, ти чого знову починаєш? Я ж від сестри до тебе повернувся!
— Ти не до мене повернувся, ти від колонки й каструль утік, — без тіні злості відповіла Олена, дістаючи з кишені в’язку нових ключів. — На дачі повітря свіже, племінники голодні. Іди тренуйся ліпити пельмені, вони ж магазинний фарш не поважають. А зимові речі я завтра спущу тобі в коробці до консьєржки.
— Оленко, ти знущаєшся?! — зойкнув він їй услід. — Куди я зараз піду?! Настюха дзвонить мені щоп’ять хвилин, вимагає привезти кавун і курку гриль!
— Ось дорогою й купиш, — озвалася Олена, відчиняючи двері під’їзду.
Піднявшись на свій поверх, вона зайшла до квартири, поставила сумку біля комода й першим ділом розчахнула балконні двері.
Сонячний зайчик весело стрибнув на кухонний гарнітур, а на плиті на неї чекала чиста сковорідка, якраз на одну порцію рум’яних сирників.
