— Голосу не підвищує. У документах у неї завжди все до копійки сходиться. В обід дістане книжку й читає собі в куточку.
— То чого ти ховаєш людину від усіх? Соромишся зі мною познайомити?
Михайло нарешті підвів очі.
— Неправильно це, мамо Леро.
— Що тобі неправильно, голово ти капустяна?!
— Усе! — не витримав чоловік.
— П’ять років минуло, а я почуваюся останнім зрадником. Регіну зрадив. Вас зрадив! Ви тут самі на городі пораєтеся, на кладовище щосуботи пішки ходите.
Він важко перевів подих.
— А я приведу до хати іншу жінку? Буду з нею сміятися, радіти? Як я вам після цього в очі дивитимуся?
Читатиісторії
Валерія Наумівна ступила вперед.
На зріст вона ледь сягала зятеві до грудей, але той мимоволі відступив.
— От дурна голова, — гірко сказала вона.
— Упертий, аж сил немає.
— Мамо Леро…
— Мовчи, поки мати говорить! — гримнула старенька.
— Ти думаєш, Регіна хотіла б, щоб ти до старості самотнім тинявся? Щоб у тому машинному мастилі живцем згнив від туги?
Михайло втупився в паркан.
— Вона життя любила, — тихіше промовила теща.
Сімейнедозвілля
Її нижня губа на мить здригнулася.
— Вона тебе з вовчої нори витягла, щоб ти по-людськи жив. Щоб сім’ю мав, розумієш ти своєю впертою головою?
Жінка витерла долонею щоку.
— А ти собі пам’ятник із чавуну відлив і сидиш під ним п’ятий рік. Мученика із себе зробив!
Михайло опустив голову.
— Вона боїться сюди приїжджати, — нарешті зізнався він.
— Знає про Регіну. Знає, ким ви для мене стали. Жінки на автобазі пліткують, мовляв, теща її зі світу зживе, навіть на поріг не пустить.
Сімейнедозвілля
Валерія Наумівна сердито обсмикнула безрукавку.
— Нехай ті пліткарки краще навчаться борщ варити, поки я їм язики не повідривала!
Вона випросталася.
— У неділю о другій годині щоб обоє за цим столом сиділи. Зрозумів?
— Мамо, може, ще зарано…
— Я сказала: о другій! — відрізала старенька.
— Запізнитеся — сама пішки до вашої диспетчерської прийду. У цих капцях прийду й просто перед водіями тебе за вухо приведу!
Вона запхала білу хустинку до нагрудної кишені його робочої куртки, розвернулася й попрямувала до ґанку.
Михайло залишився стояти біля машини.
Орендаспецтехніки
Уперше за довгий час він не знав, що сказати.
У понеділок у диспетчерській вантажної автобази панував звичний гамір.
Скрекотів старий матричний принтер.
Із прочиненої кватирки тягнуло дешевим тютюном, а від свіжих накладних пахло друкарською фарбою.
За конторкою сиділа старша диспетчерка Валентина — пишна жінка у в’язаній кофті з блискучими нитками.
Навпроти, за дерев’яним столом, перебирала дорожні листи Неллі.
На ній була проста темно-синя вовняна сукня.
Тоненький ремінець підкреслював талію.
Русява коса спадала на плече.
Двері відчинилися.
Зайшов Михайло, струшуючи краплі дощу з кепки.
— Валю, відміть дорожній лист на третій маршрут, — сказав він, підходячи до перегородки.
— Тримай, Михайловичу, — Валентина швидко поставила підпис.
— Чого знову такий похмурий? Клапани стукають?
— Усе нормально з двигуном, — кинув він і подивився на Неллі.
Дівчина підвела очі від накладних.
Погляд спокійний, уважний.
— Нелю, вийди на ґанок на хвилинку, — покликав він.
— Справа є.
Валентина промовисто підняла брову, але нічого не сказала.
Лише схилилася нижче над відомістю на пальне.
Під навісом біля ремонтних боксів пахло мокрим гравієм і машинним мастилом.
Михайло зупинився біля своєї вантажівки.
Поліз до кишені.
Дістав складену білу хустинку й простягнув дівчині.
Неллі почервоніла аж до коренів волосся.
— Знайшлася… — зніяковіло прошепотіла вона.
— А я на складі шукала, коли ящики приймала.
— Мама Лера знайшла, — прямо сказав Михайло.
Товаривагітним
— У кабіні лежала.
Неллі завмерла.
Її пальці міцніше стиснули тонку тканину з вишивкою.
— Отже, здогадалася?
— Вона все знає, — відповів він.
— І на обід нас чекає. У неділю, рівно о другій.
— Михайле, ні, — дівчина похитала головою й відступила.
— Я не поїду. Не треба.
— Це ще чому?
— Та тому! — у її голосі несподівано пролунала твердість.
— Ким я туди прийду? Чужою жінкою в чужу хату? У неї донька загинула, а ти приведеш мене й посадиш на її місце.
Читатиісторії
Неллі опустила погляд.
— Вона на мене дивитиметься — і Регіну згадуватиме. Навіщо живій людині серце розривати?
— Вона сама наказала, — уперся Михайло.
— Наказала вона! — Неллі сховала хустинку до кишені жакета.
— Ти її боїшся, і я боюся. Я ж зовсім сама на світі залишилася, Михайле. Маму три роки тому поховала. Батька ніколи й не знала.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Звикла сама за себе відповідати. Жалості мені не потрібно. А косих поглядів — тим паче. Якщо я їй не сподобаюся, ти між нами розриватимешся.
Михайло підійшов ближче.
Його долоні, почорнілі від мастила, лягли їй на плечі.
— Не з’їсть вона тебе, Нелю. Сувора жінка, зайвого слова не пропустить. Але серце в неї добре.
Читатиісторії
Він зітхнув.
— Якщо ми й далі ховатимемося, я сам себе поважати перестану. Поїхали. Я поруч сидітиму.
Неллі довго дивилася в його обвітрене, втомлене обличчя.
Потім тихо зітхнула.
— Гаразд. Тільки брехати не будемо. Як є, так усе й скажу.
У неділю за десять хвилин до другої синій фургон зупинився біля дерев’яного паркану дачного селища.
Неллі сиділа на пасажирському сидінні рівно, майже не рухаючись.
Поверх сукні накинула строге бежеве пальто з простими темними ґудзиками.
На колінах тримала трилітрову банку солоних рижиків.
Горлечко було акуратно обв’язане пергаментним папером і міцною ниткою.
— Сидиш, наче на допиті, — спробував пожартувати Михайло.
Але усмішка вийшла кривою.
— Ходімо вже, мій захиснику, — відповіла дівчина й відчинила важкі дверцята кабіни.
Хвіртка була прочинена.
На веранді смачно пахло смаженою рибою, кропом і свіжим житнім хлібом.
Із кімнати вийшла Валерія Наумівна.
На ній була чиста темна спідниця й випрасувана ситцева блузка із синіми квіточками.
Жодного фартуха.
Обличчя суворе, зосереджене.
Вона зупинилася за два кроки від гостей і уважно оглянула Неллі.
Від зачіски до начищених туфель.
Михайло переступив із ноги на ногу, готовий будь-якої миті втрутитися.
— Добрий день, Валеріє Наумівно, — спокійно сказала Неллі, не відводячи очей.
— Це ось… гриби. Сама солила в серпні. Без оцту, холодним способом.
Вона простягнула банку обома руками.
Теща примружилася.
Сімейнедозвілля
Взяла банку, прикинула її вагу й поставила на дерев’яну тумбочку біля дзеркала.
— Холодним способом, кажеш? — сухо перепитала вона.
— Якщо під кришкою цвіль завелася, одразу скажу. Хвалити не стану.
— Немає там цвілі, — рівно відповіла Неллі.
— Зверху смородинове листя щільно покладене.
Валерія Наумівна тихо хмикнула.
Але погляд її потеплішав.
— Роззувайтеся. Чого в сінях стоїте, холод до хати пускаєте? Ноги, мабуть, позамерзали. Надворі вже мрячить.
Стіл накрили у великій кімнаті.
Облаштуватисад
На клейонці стояла миска з гарячою юшкою із судака, варена картопля із зеленою цибулею та велика тареля з круглим рум’яним пирогом.
Усі сіли.
Михайло втупився в тарілку й заходився їсти, намагаючись не дивитися на жінок.
— А батьки твої де живуть? — запитала Валерія Наумівна, підсуваючи гості сільничку.
— Немає батьків, — відповіла Неллі.
— Мама три роки тому від серця померла. А батька не пам’ятаю. Покинув нас, коли мені два роки було.
— То сама живеш?
— Сама. Кімнату винаймаю в старому бараці біля товарної станції.
— У бараці? — похитала головою старенька.
— Там же протяги страшенні. Піч, мабуть, стара? Дровами топиш?
— Сама топлю, — Неллі поклала ложку й прямо подивилася на господиню.
— Сусіди допомагають вугілля до сараю перенести. А з рештою сама даю раду. Руки в мене на місці.
— А характер? — теща подалася вперед, спершися ліктями на стіл.
Сімейнедозвілля
— Наш Мишко впертий, як стовп при дорозі. Якщо вже щось собі вирішить, нічим не переконаєш. Знаєш про це?
— Знаю, — Неллі ледь помітно всміхнулася.
— У диспетчерській надивилася. Але якщо людина свою справу знає й міцно кермо тримає, кричати на неї немає сенсу. З нею по-людськи треба.
Михайло від несподіванки смикнув рукою й зачепив дерев’яну хлібницю.
Та з гуркотом перекинулася.
Скибки хліба розсипалися по столу.
Чоловік тихо вилаявся, кинувся їх збирати й ненароком штовхнув сільничку.
— От же незграба! — сплеснула руками Валерія Наумівна, збираючись підвестися.
Але Неллі випередила обох.
Спритно підхопила сільничку, поставила хлібницю на місце й поклала долоню на широке Михайлове зап’ястя.
— Сиди, Михайле, — тихо сказала вона.
— Не метушися. Нічого ж не розбилося.
І подивилася на нього.
Просто.
Тепло.
Без найменшого роздратування.
Михайло шумно видихнув і розслабив плечі.
Валерія Наумівна уважно спостерігала за дівчиною.
За її рухами.
За тим, як легко, без крику й докорів, зникла ця хвилинна незручність.
Старенька повільно підвелася зі стільця.
Підійшла до комода й висунула верхню шухляду.
Дістала звідти згорток у сірому папері.
Повернулася до столу.
Облаштуватисад
— А це тобі, — сказала вона, розгортаючи папір.
Усередині лежала велика вовняна хустка вишневого кольору, з довгою торочкою.
— Моя хустка. Берегла на свята, та куди мені тепер так вбиратися? Бери, кажу. У твоєму бараці сиро. Поперек застудиш — потім усе життя лікуватимеш.
Неллі розгубилася.
— Валеріє Наумівно, мені незручно… Це ж ваша річ.
— Була моя, стала твоя, — відрізала теща.
— І пиріг їж. Із капустою. Сама з шостої ранку тісто місила.
Михайло завмер із ложкою в руці.
Дивився на тещу широко розплющеними очима.
Сімейнедозвілля
Старенька перехопила його погляд і пригрозила пальцем.
— А ти чого рота роззявив? Їж давай! Думав, я тобі ворог?
Вона на мить замовкла.
— Регіна на тому світі з мене першої спитає, якщо ти самотою залишишся й від туги висохнеш на тій автобазі.
Голос її затремтів.
— Життя живим дане, Михасю. Запам’ятай це.
Неллі відламала шматочок рум’яного пирога.
Піднесла до губ.
Скуштувала.
І тихо сказала:
— Дуже смачно. У моєї мами тісто таке саме пухке виходило.
Товаривагітним
— Аякже! — з гордістю відповіла Валерія Наумівна, знову сідаючи за стіл.
— На кислому молоці замішую. Уся хитрість у тому, щоб тісто добре підійшло. Наступного разу приїдеш — сама закваску приготуєш. Навчатиму тебе, бо знаю я вас, молодих: накупите магазинних напівфабрикатів, а потім зі шлунками мучитеся.
Неллі вперше за весь день засміялася.
І Михайло, почувши цей сміх, нарешті перестав стискати кулаки під столом.
Вони просиділи до сутінків.
Михайло здебільшого слухав, як розмовляють жінки.
Обговорювали засолювання огірків, ціни на дрова, дірявий дах товарного складу.
Незручність зникла так природно, наче її ніколи й не було.
Коли гості вийшли на ґанок, Валерія Наумівна вручила Неллі полотняну торбу з осінніми яблуками й банку варення.
— У суботу паркан біля городу лагодитимемо, — наказала старенька зятеві.
— Стовпи після дощів похилилися. Сам там до зими поратимешся. Нелю із собою бери, обід приготує. Чув?
— Чув, мамо, — хрипко відповів Михайло.
Неллі зробила крок уперед.
Трохи незграбно притулилася до плеча літньої жінки.
Та на мить завмерла.
А потім міцно обійняла дівчину своїми сухенькими руками.
— Їдьте з Богом. Дорога мокра, не жени, Мишку.
До травня Михайло забрав Неллі зі старого барака до себе.
А щонеділі вони, як і раніше, приїжджали до дачного селища.
Теща стояла на верхній сходинці ґанку, мружилася крізь круглі окуляри й голосно сварилася на весь двір, що Михайло знову не тими цвяхами прибиває штахетник.
Сімейнедозвілля
Михайло тільки всміхався у вуса, постукуючи молотком.
А Неллі виносила з кухні глечик холодного квасу й підморгувала йому з дверей.
Валерія Наумівна дивилася на них і більше не відчувала, що пам’ять про доньку хтось намагається забрати.
Регіна назавжди залишалася її донькою.
А Михайло — сином, якого подарувала їй доля.
Тепер поруч із ними з’явилася ще одна людина, якій теж бракувало родинного тепла.
І в старій хаті знову лунав сміх.
Не замість колишнього щастя.
А поруч із пам’яттю про нього.
Бо справжня любов не вимагає, щоб живі назавжди відмовлялися від радості заради тих, кого вже немає. Вона залишає в серці місце і для світлої пам’яті, і для нового життя.
