Я живу та працюю в Римі вже 15 років. Гадаю, що ви і так здогадалися, заради чого я подалася закордон – робота. Моя історія типова як для жительки невеличкого містечка на Львівщині.
Чоловік сильно пиячив та гульбанив, грав у карти. Коли ж його зарплата закінчувалася – то крав у мене чи навіть здавав якусь техніку в ломбард під заставу. Додумався навіть телевізор винести, який батьки нам на весілля подарували!
Стало мені сміливості його прогнати. Але було вкрай важко виховувати доньку самотужки, Оленка якраз пішла в 1 клас. То гроші на форму, на канцтовари…Тому прийняла для себе важке рішення – поїхати в Рим на роботу. За Оленкою доглядали мої батьки.
Не буду сильно розписувати, що трапилося за ці 15 років. Працювала, висилала гроші, додому приїздила хіба на свята. Але зате у моєї доньки є гарна квартира у центрі Львова з модним ремонтом, дві машини (для зятя ще купувала окремо), навіть дала їм гроші на бізнес – відкрити СТО на районі.
І я б могла зараз жалітися, що Оленка та Михайло постійно тягнуть гроші, онуками прикриваються. Бо бабуся-заробітчанка має єврики в Італії! Але ж нікому не цікаво, як важко їх заробляла.
Але Олена вигадала таке, що просто на голову не налізе! Я навіть не очікувала від неї такого почути!
– Мамо, тут жах, що коїться у місті! ТЦК на кожному кроці. Тепер страшно чоловіка навіть у магазин випускати, Михайло вже 2 тиждень вдома сидить
– Війна, доню. Людей на фронті не вистачає.
– Ага, аби всі дохнули, як ті мухи. І за що? За цю країну! Словом, мамочко, ми вирішили переїхати геть.
– Куди?
– В Канаду. Там живе тітка Михайла, вона допоможе з документами. А квартиру та машини продамо бізнес також.
– Але як? Думаєш, що твого чоловіка випустять
– Тому я до тебе і дзвоню. Словом, треба. аби ти приїхала сюди. Не знаю, на скільки часу. І треба це діло нормально зробити..
– А як же робота?
– Ну візьми відпустку! Я про все дізналася. Треба розлучитися з Михайлом, ми зробимо тобі довідку про інвалідність, а чоловіка назначимо опікуном. Так точно вийде виїхати закордон.
У мене аж дар мови пропав чесно. Ото донька таке вигадала – приписати мені якусь болячку. Як їй взагалі язик повернувся таке сказати!
– Доню, але я…
– Що? Мамо, ти не розумієш, що так буде краще!
– Я жива-здорова, а ти таке вигадала. Борони Боже ще накличу на себе біду.
– Мамо, це коштує 3 тисячі євро. Тобі що, шкода чи що? Сама сидиш закордоном, у тебе над головою ракети не літають!
– А хіба я мало вам допомагала? Квартира, машини, бізнес.
– То що, мені 3 дитину народити? А як ми її будемо виховувати? А якщо Михайла все-таки заберуть на війну? Ще не вистачало чоловіка поховати!
Через це ми дуже посварилися. От вже тиждень донька до мене не дзвонить та не пише. Взнаю про її справи хіба через сусідку Валю, то моя подруга:
– Ну що тобі сказати? Вже бачила, як приходили люди дивитися на квартиру. Може, вона права. Чоловіків зараз гребуть на передову. А так донька та онуки будуть в безпеці.
А я не хочу принципово нічого їм вже висилати та робити довідки. Це ж таке лихо потім на свою голову можна накликати. Тим паче, я стільки працювала, купила житло, аби його потім просто нахабно продали?
Можете подумати, що я погана мати і теща. Але вважаю, що достатньо зробила для дітей. Якщо вони цього добра не цінують – то хай самі далі по житті крутяться.
