Як зникав мій українській рід…
Моя бабуся по лінії мами переїхала до нас в Горлівку, коли стала старенькою. Саме від неї я почула сумні оповіді про наш рід, який споконвіку жив на Сахновщині. Чимало нашої рідні померло в Голодомор, серед них була бабусина маленька донечка – моя рідна тьотя. Чимало рідні забрала друга світова війна, репресії, чорні воронки…
Але сильніше, ніж сталінські табори, мій рід «скосила» мов коса російсько-українська війна, яка почалася в 2014 року.
У моєї бабусі-українки було шестеро дітей і дев’ятнадцять онуків, більшість з яких дожила до початку війни. Із цієї більшості на бік України встала моя мама, мій брат, я, мої діти і моя двоюрідна сестра з Сахновщини зі своєю родиною, решта або горою стоїть за Путіна, або «не все так однозначно»…
Чому так сталося? Поїхали на Донбас, в Росію, зросійщилися, стали виключно російськомовними, вважали Росію старшим і мудрим братом…
Весь цей антиукраїнський «багаж» вдарив в 2014 році по голові і відбив пам’ять про коріння і гідність… весь цей «багаж» давно привезений на Донбас і зараз його сморід розноситься Україною. І зникає не тільки мій рід.
Ви думаєте, тільки на Донбасі є байдужі та зрадники? Як би ж… Якось мене , колишню мешканку Донбасу і екс-вчительку російської мови, запросили виступити в одній бібліотеці невеликого західного міста. Я погодилась приїхати (Схід і Захід разом! Донбас – Україна) і попросила організатора роздрукувати мої вірші, бо книжки ще немає, а сама не встигала роздрукувати рукопис. Після того, як я надіслала вірші, мені зателефонувала збентежена організаторка і сказала, що в мене дуже екстремістські вірші. І вона питає – а чи не могла б я обійти тему війни і “конфлікту” з Росією і просто почитати свої вірші про кохання і розповісти про свою роботу в кіно і про відомих акторів, з якими я товаришувала, коли жила в Москві? Бо на зустріч прийдуть люди похилого віку, російськомовні, палкі прихильниці «серебряного века»…
Я була вражена… Тобто я буду їхати за власний кошт через всю Україну, витрачати свій час, щоб розповісти кіношні плітки сивим читачкам Ахматової?
А ось інше враження про мою подорож в Івано-Франківську область, в яку я закохалася з першого погляду!
Яремче. Я виступала в школі і перед громадою, а потім були цікаві екскурсії. Ми кіньми поїхали на якусь гору… На шляху нам зустрічалися маленькі поселення – 4-5 будинків і господарські споруди… ну, не будинків, а майже палаців))) але річ не в тому. Нас супроводжував син господаря коней – зовсім юний хлопчина… Він був сучасно вдягнутий, розмовляв з кимось по крутому телефону, але коли на шляху зустрічалися люди, він чемно схиляв голову і казав: «Слава Ісусу Христу»…
Все це ми втратили на Сході України… і мову, і хазяйновитість, і щирість з чемністю… І «Слава Ісусу Христу»… Точніше, не втратили. Все це було знищено Росією. Ми, на жаль, загубили багато душ і часу з 2014 року, але сьогодні кожне наше слово, кинуте на ниву пропаганди, дасть врожай. Слово – зброя.
Нас несуть по орбіті
Довгі будні похмурі –
Білі плями в освіті,
Чорні діри в культурі.
І от наче б не в’язні,
Наче б вибились в люди…
А в верхівках – то блазні,
То кати, то іуди!
Імена Сандармоху
Нам до щему болять,
Але терпим Сивоху,
«Всех простить и понять»…
Та хіба ж ми отара?
Нам, їй-богу, пороблено!
Тільки помста і кара,
Кров‘ю ворога скроплена.
…Наче хмари кудлаті,
Все закрили собою.
Досить нам торбохватів.
Ідемо за героєм!
Тетяна Малахова
На світлині – костюм з музея Галинка Верховинка. Мене з нею познайомив Anatoliy Pakhar, коли запросив мене до себе у гості в Яремчу.
Загрузка...