«ПОКИ ЦЯ ДУРЕПА ГАРУЄ НА ЧЕРГУВАННІ, ПЕРЕПИСУЙ ЇЇ ДАЧУ НА МЕНЕ!» — КРИЧАЛА ЗОВИЦЯ. АЛЕ НА ЮВІЛЕЇ СВЕКРУХИ Я УВІМКНУЛА ЗАПИС ІЗ КАМЕРИ НА ВЕЛИКОМУ ЕКРАНІ…
— Ніко, флешку не забудь! — заторохтіла з порога зовиця Людмила, поправляючи перед дзеркалом у передпокої бордову сукню з блискітками.
— У ресторані великий екран над столом висить! Адміністратор обіцяв усе ввімкнути. Мама чекає гарного привітання!
— Зроблю, Людо, — відповіла Вероніка, притулившись плечем до дверної одвірки.
— Дай хоч взуття зняти.
— Ой, тільки не тягни! — цокнула язиком Людмила, підфарбовуючи яскраво-червоні губи.
— Вічно ти після своєї лікарні повзаєш, як сонна муха. А в мами сьогодні свято!
— Між іншим, шістдесят вісім років — не така вже й кругла дата, — зауважила Ніка, стягуючи робочі туфлі.
— Зате святкуємо з розмахом! — гордовито підняла підборіддя зовиця.
— Мама ще взимку сказала: зберемо всю рідню й сусідку з другого поверху покличемо. Нехай подивиться, як діти матір шанують!
Добове чергування в приймальному відділенні видалося надзвичайно важким.
Плечі нили, повіки злипалися від утоми.
А вдома замість омріяної тиші стояв передсвятковий галас.
Із кімнати вийшов чоловік Віталій, натягуючи бежеву сорочку на округлий живіт.
— Нікусю, чого ти так довго збираєшся? — заклопотано запитав він.
— Ми з Людочкою зараз за мамою в перукарню, потім за букетом. А ти скинь фотографії на флешку. Поспи хоч годинку й до п’ятої приїжджай у ресторан!
— А я думала, ми разом поїдемо, — здивувалася Ніка.
— Та куди ми всі в одну машину вліземо? — замахав руками Віталій.
— Люді сукню помнемо, у мами зачіска свіжа. Доберешся маршруткою, тут лише три зупинки! І банківську картку візьми. Наприкінці вечора треба буде решту за банкет заплатити.
— Серйозно? — примружилася Ніка.
— А ти зі своєї картки заплатити не хочеш, Віталику? Я й так минулого тижня чималий завдаток внесла.
— Ну почалося! — скривився чоловік.
— Нікусю, не накручуй себе! У мене до зарплати порожньо. Ми ж одна сім’я, зрештою! Не збіднієш.
— От саме, по-родинному треба! — одразу втрутилася Людмила, ховаючи помаду в лакований клатч.
— Мама для вас старається, між іншим! Учора он, попри тиск, із нами за місто їздила. Грибочків із погреба до святкового столу дістала!
Ніка ковзнула поглядом по тумбочці в передпокої.
Там стояла трилітрова банка маринованих маслюків.
До скла прилип сухий смородиновий листок.
А ось на гачку біля дверей чомусь було порожньо.
Саме там завжди висіла запасна зв’язка ключів від дачі з дерев’яним брелоком у формі лазні.
— Ви вчора ввечері на дачу їздили? — запитала Ніка.
— Без мене?
— Ну їздили й їздили! — зухвало огризнулася Людмила.
— Подумаєш, велика подія! Сосновим повітрям подихали, погріб перевірили. Я там, до речі, у маленькій спальні на полиці свої літні кофтинки залишила й шезлонг на веранду занесла.
— Навіщо? — не зрозуміла Ніка.
— До травня ще три тижні.
Календаріонлайн
Віталій одразу заметушився.
Опустив очі й почав поспіхом шукати на полиці ложку для взуття.
— Та годі тобі, Нікусю, — пробурмотів чоловік собі під ніс.
— Шкода тобі, чи що? Нехай лежать Людоччині речі, місця там удосталь.
— Зачекай, Віталику, — зупинила його Ніка.
— А де запасні ключі з дерев’яною лазнею? На гачку їх немає.
— У машині! — випалив Віталій, не дивлячись на дружину.
— Учора в бардачок кинув, щоб у кишені не дзвеніли.
— Точно в бардачок? — перепитала Ніка.
— Ой, та кому потрібні твої ключі! — пирхнула Людмила, смикаючи брата за рукав бежевої сорочки.
Сімейнедозвілля
— Влаштувала тут допит! Віталику, ходімо швидше, бо мама в перукарні зачекалася.
— Усе, Нікусю, о п’ятій чекаємо в залі! — поспіхом гукнув чоловік із порога.
— Флешку з фотографіями не забудь!
Замок клацнув.
На сходовому майданчику застукали підбори зовиці.
Ніка опустилася на лавку в передпокої.
Дачна ділянка зі стареньким будиночком дісталася їй шість років тому в спадок від рідної бабусі.
Ще до весілля з Віталієм.
Потім Ніка продала бабусину невелику квартиру, три роки брала додаткові нічні чергування в лікарні й власним коштом побудувала на ділянці теплий будинок із бруса, світлу веранду та нову лазню.
Віталій на будівництві з’являвся лише на суботні шашлики.
Зате перед матір’ю, сестрою та сусідами важливо надував щоки.
На кожному застіллі чоловік вихвалявся, яку розкішну садибу він збудував.
Арина Терентіївна свято вірила, що дача оформлена на її сина.
А Ніка лише посміювалася про себе й не поспішала переконувати свекруху.
Втомлено потерши скроні, жінка пройшла до кімнати й увімкнула ноутбук.
Потрібно було скинути сімейні фотографії на Людмилину флешку.
Вона взяла зі столу телефон, розблокувала екран і побачила цілу низку сповіщень від застосунку дачної камери.
Тиждень тому в сусідів по садовому товариству зламали сарай і винесли бензопилу.
Ніка не стала чекати допомоги від чоловіка.
Викликала майстра й установила під навісом веранди невелику камеру з мікрофоном і датчиком руху.
Віталієві сказати не встигла.
Та він однаково ніколи не цікавився дачними справами.
Ніка відкрила вчорашній вечірній запис і додала звук.
На екрані з’явилася освітлена ліхтарем веранда.
За дерев’яним столом сиділи Арина Терентіївна у в’язаній жилетці, Людмила та Віталій.
Поруч стояла та сама банка з маслюками.
А Людмила крутила на пальці зв’язку ключів із дерев’яною лазнею.
— Ой, яка краса! — пролунав із динаміків дзвінкий голос зовиці.
— Повітря соснове, лазня свіжою деревиною пахне! Усе-таки ми з мамою розумні жінки.
— Ну, я навіть не знаю, — невпевнено промимрив на записі Віталій.
— Ніка ж у це будівництво всі гроші від бабусиної квартири вклала. П’ять років із чергувань не вилазила. Якщо вона дізнається, що ти тут господарювати зібралася, такий скандал буде…
— А ти більше мовчи, братику! — гримнула на нього Людмила.
— ПОКИ ЦЯ ДУРЕПА ГАРУЄ НА ЧЕРГУВАННІ, ПЕРЕПИСУЙ ЇЇ ДАЧУ НА МЕНЕ!
— У понеділок уранці вона знову на добу заступає. А ми з тобою просто зранку підемо й дарчу оформимо!
— Людо, та як же я оформлю… — засовався на лавці Віталій.
— Мовчки! — відрізала зовиця.
— Ти чоловік у домі чи хлопчик на побігеньках? Сам же нам три роки розповідав, що вся ділянка з будинком на тебе оформлена!
— От і подаруєш рідній сестрі. Маєш повне право, якщо власник!
— Правильно Людочка каже, — поважно долучилася Арина Терентіївна, поправляючи окуляри на ланцюжку.
— Я мати, я поганого не пораджу! У твоєї Ніки ні дітей, ні особливих турбот. Навіщо їй самій такі хороми?
Вона презирливо пирхнула.
— Вічно сонна після своїх чергувань повзає, навіть грядки прополоти не здатна. А в Людочки поперек болить, їй за містом відпочивати потрібно!
— Мамо, ну Ніка ж скандал здійме, — благально промовив Віталій.
— Скаже, що це її спадщина та її гроші!
— А нехай кричить скільки завгодно! — пирснула зі сміху Людмила.
— Коли дарчу підпишеш, справу зроблено! Замки поміняємо, і нехай хоч до ранку у хвіртку стукає.
Вона задоволено засміялася.
— Я вже й дві коробки зі своїми речами в спальню занесла, і ключі твої забрала!
— То ти мені обіцяєш на понеділок чи ні, синку? — суворо запитала з екрана Арина Терентіївна.
— Не засмучуй матір перед святом!
Віталій на записі почухав потилицю й винувато закивав.
— Гаразд, мамо, зробимо, — пробурмотів він.
— У понеділок уранці сходимо з Людою й усе перепишемо. Тільки завтра в ресторані при Ніці не проговоріться!
— Ой, не вчи вченого! — відмахнулася свекруха.
— Ми з Людочкою не дурні. Нехай твоя жіночка спочатку банкет до останньої гривні оплатить і конверт мені при сусідці вручить.
Вона самовдоволено всміхнулася.
— А в понеділок увечері з чергування повернеться — тут ми її перед фактом і поставимо. Дача тепер Людочкина, а не подобається — нехай забирається на всі чотири сторони!
Запис закінчився.
Ніка довго дивилася в одну точку на шпалерах.
Спина затерпла.
До горла підступала злість.
Отже, три роки Віталік брехав матері й сестрі, ніби він єдиний господар бабусиної дачі.
А коли рідня притиснула його до стіни й зажадала дарчу, боягузливо погодився, аби тільки не втратити авторитет перед матір’ю!
Ще й ключі від її будинку сестрі віддав.
Ніка посиділа так із хвилину, прикривши очі долонею.
Потім рішуче підсунула до себе мишку.
Папка із сімейними фотографіями для ювілею швидко поповнилася новим відеофайлом.
Після цього Ніка набрала номер дачного майстра дядька Толі із сусідньої вулиці, який минулого тижня встановлював їй камеру.
Домовитися про термінову заміну замків на хвіртці та в будинку виявилося справою п’яти хвилин.
А до вечора залишалося ще одне важливе заняття.
Звільнити шафу в передпокої від бежевих сорочок і курток коханого чоловіка.
О п’ятій вечора банкетна зала ресторану гула, мов вулик.
Над центральним столом білів широкий екран проєктора.
Арина Терентіївна зі свіжою зачіскою сиділа на почесному місці на чолі столу.
На ній була святкова кофта з великою брошкою.
Вона поблажливо приймала привітання від родичів.
Праворуч від іменинниці вмостилася сусідка з другого поверху в масивному бурштиновому намисті.
Головна пліткарка їхнього під’їзду.
Саме перед нею свекруха найбільше любила пускати пил в очі.
— Ой, Терентіївно, ну й стіл ви накрили! — захоплювалася сусідка, накладаючи собі салат.
— І жульєн гарячий, і нарізка багата!
— Так Віталік із Людочкою нічого для матері не шкодують! — з удаваною зворушеністю промовила Арина Терентіївна й скоса глянула на Ніку, яка саме зайшла.
— Ну треба ж, нарешті з’явилася! Чого це ти, любонько, аж під кінець прийшла? Невістка в мене вічно як сонна муха, усе на своїй роботі пропадає. Жодної допомоги по господарству!
— Добрий вечір, Арино Терентіївно. З днем народження, — спокійно сказала Ніка й сіла скраю столу.
— Флешку принесла? — одразу прошипіла Людмила, нахиляючись через тарілки із закусками.
— І картку приготуй! Офіціант скоро рахунок принесе. Не здумай нас перед людьми осоромити.
— Усе при мені, Людо, не хвилюйся, — іронічно відповіла Ніка, покрутивши в пальцях маленьку чорну флешку.
— Таке привітання підготувала — просто очей не відірвете!
— Ну слава Богу, — видихнув Віталій, промокаючи серветкою спітнілий лоб.
— А то мама вже хвилюватися почала.
— А до речі, Терентіївно! — пожвавилася сусідка в бурштиновому намисті.
— Ти ж мені всю весну розповідала, яку дачу ваш Віталік відгрохав! І лазня з бруса, і світла веранда. Коли ж на новосілля запросите? Травень уже на носі!
Людмила хитро всміхнулася й перезирнулася з матір’ю.
— Ой, обов’язково запросимо! — співуче протягнула зовиця.
— Тільки запрошувати тепер я буду! Із наступного тижня я там повноправною господинею стаю. Братик у мене золотий, вирішив до травня царський подарунок зробити — всю дачу на мене переписує!
Календаріонлайн
Вона відкрила лакований клатч.
Дістала зв’язку ключів із дерев’яною лазнею.
І демонстративно поклала її біля свого келиха.
Віталій поперхнувся узваром і закашлявся, роблячи сестрі страшні очі.
— Людо, ну чого ти завчасно… — пробурмотів він, червоніючи.
— А чого приховувати від своїх людей? — розсміялася Людмила.
— Ключі вже в мене, речі мої в спальні лежать!
— Людочка просто дуже природу любить, — поспіхом втрутилася Арина Терентіївна, смикаючи доньку за рукав.
— А в нашій сім’ї взагалі не заведено ділити на твоє й моє! Ми для Ніки стільки зробили, прихистили, обігріли.
Свекруха зневажливо подивилася на невістку.
— А вона, білоручка, за три роки там навіть травинки не вирвала! Усе Віталік на власному горбі тягне!
— Справді? — перепитала Ніка й підвелася з-за столу.
— Отже, прихистили й обігріли? І травинки я не вирвала?
— Нікусю, сядь на місце! — зашипів Віталій, хапаючи її за рукав жакета.
— Ну чого ти при гостях починаєш? Потім удома розберемося!
— Навіщо ж удома? — усміхнулася Ніка.
— Тут усі свої. Раз уже зайшла мова про нашу дружну сім’ю та царський подарунок для Люди, саме час увімкнути привітання. Я ж спеціально старалася.
Арина Терентіївна випросталася й поправила брошку на грудях.
— Дивіться всі, зараз фотографії будуть, як ми з Віталіком і Людочкою на море їздили! — оголосила іменинниця.
Ніка підійшла до столика біля стіни й вставила флешку в ноутбук.
Великий екран над столом засвітився.
Спочатку з’явилися дві фотографії свекрухи з букетом півоній.
А потім на весь екран розгорнулася вчорашня вечірня сцена з дачної веранди.
Динаміки під стелею спрацювали на славу.
Перекриваючи дзенькіт виделок, на всю банкетну залу пролунав вимогливий голос Людмили:
— ПОКИ ЦЯ ДУРЕПА ГАРУЄ НА ЧЕРГУВАННІ, ПЕРЕПИСУЙ ЇЇ ДАЧУ НА МЕНЕ! У ПОНЕДІЛОК УРАНЦІ ВОНА ЗНОВУ НА ДОБУ ЗАСТУПАЄ. А МИ З ТОБОЮ ПРОСТО ЗРАНКУ ПІДЕМО Й ДАРЧУ ОФОРМИМО!
За столом миттєво стихли розмови.
Офіціант із тацею завмер посеред зали.
Сусідка в бурштиновому намисті так і залишилася сидіти з виделкою на півдорозі до рота, широко розплющивши очі.
А з колонок уже лунав голос самої іменинниці Арини Терентіївни:
— У твоєї Ніки ні дітей, ні особливих турбот. Навіщо їй самій такі хороми? Нехай твоя жіночка спочатку банкет до останньої гривні оплатить і конверт мені при сусідці вручить.
— А в понеділок увечері з чергування повернеться — тут ми її перед фактом і поставимо. Дача тепер Людочкина, а не подобається — нехай забирається на всі чотири сторони!
Після цього на екрані великим планом показали Віталія, який винувато кивав матері.
— Гаразд, мамо, зробимо. У понеділок уранці сходимо з Людою й усе перепишемо. Тільки завтра в ресторані при Ніці не проговоріться!
Віталій схопився з-за столу й кинувся до ноутбука.
Але запис уже закінчився.
— Матінко Божа! — на всю залу ахнула сусідка, відсуваючись від іменинниці разом із тарілкою.
— Оце сімейка! Терентіївно, ти ж мені три роки розповідала, що невістка у вас безприданниця, а хороми Віталік побудував!
Арина Терентіївна вкрилася червоними плямами.
Її руки затремтіли.
Окуляри на ланцюжку з’їхали набік.
— Негайно вимкни! — заверещала Людмила, підхоплюючись із місця.
— Ти що твориш, безсоромнице?! Навіщо за нами шпигувала?!
— Я не за вами шпигувала, Людо, а від злодіїв камеру під навісом повісила, — незворушно відповіла Ніка.
Вона підійшла до столу й забрала зв’язку ключів із дерев’яною лазнею, яка лежала перед зовицею.
— Щоправда, я думала, що злодії чужі по ділянках нишпорять. А вони, виявляється, грибочки з мого погреба тягають.
— Із якого ще твого?! — огризнулася Людмила, хоча колишньої пихи в її голосі вже поменшало.
— Віталік мені слово дав! У понеділок підемо й дарчу підпишемо!
— Нікусю, ну ми ж просто балакали! — плутано залепетав Віталій, підбігаючи до дружини.
— Ну пожартували на свіжому повітрі, Люда сказала не подумавши! Ніхто б нічого не переписував!
— Звичайно, ніхто нічого не перепише, Віталику, — з легкою насмішкою відповіла Ніка.
— Ти краще мамі з Людою просто зараз правду скажи. Як саме ти зібрався в понеділок дарувати сестрі ділянку, яка дісталася мені від рідної бабусі ще до нашого шлюбу?
Запала коротка тиша.
Людмила повільно повернула голову до брата.
Сімейнедозвілля
— Тобто як це — від бабусі? — захриплим голосом перепитала зовиця.
— Віталику, ти ж нам із мамою три роки клявся, що вся дача на тебе оформлена!
Віталій втягнув голову в плечі й утупився в підлогу.
— Синку, чого ти мовчиш?! — заголосила Арина Терентіївна, хапаючись за комір кофти.
— Скажи їй, що ти там господар!
— Та ніякий я там не господар, мамо! — спересердя вигукнув Віталій, розводячи руками.
— На Ніку все оформлено, від паркану до лазні! Я там навіть не зареєстрований!
Він почервонів і заговорив швидше.
— Ви ж із Людою мене три роки пиляли: чоловік має бути головним, чоловік повинен усе на себе оформляти! От я й ляпнув за столом, щоб ви від мене відчепилися!
У Людмили відвисла щелепа.
Сусідка в бурштиновому намисті голосно пирснула в серветку.
— Ах ти брехун! — заверещала Людмила й щосили вдарила брата кулаком по плечу.
Сімейнедозвілля
— Недотепа! Ми з мамою плани будуємо, я перед усією ріднею похвалилася, а ти нам локшину на вуха вішав?!
— А як же твої кофтинки в маленькій спальні, Людо? — підколола її Ніка.
— Ти не хвилюйся, вони не пропадуть. Годину тому майстер дядько Толя поміняв на дачі всі замки.
Вона спокійно поправила ремінець сумочки.
— А твої коробки разом із шезлонгом він виставив за хвіртку під брезент, щоб дощем не намочило.
— Ти мої речі за паркан виставила?! — задихнулася від обурення зовиця.
— Та як ти смієш?!
— Так само, як і коробки твого брата на сходовий майданчик біля ліфта, — відповіла Ніка, повертаючись до чоловіка.
— Ключі від моєї квартири залишиш на тумбочці, Віталику. Поживеш тепер у мами. Там вас ніхто не змушуватиме ділити на твоє й моє.
— Сором і ганьба! — заголосила Арина Терентіївна, обмахуючись серветкою.
— Рідну матір на весь район ославили! Люди добрі, та що ж ви сидите?! Не слухайте її!
— Та куди вже не слухати! — похитала головою сусідка в бурштиновому намисті, підводячись із-за столу.
— Піду я краще звідси, Терентіївно. А то ви мені зараз у гардеробі пальто на Людочку перепишете, поки я жульєн доїдатиму!
Услід за сусідкою до виходу почали збиратися й інші гості.
Вони ховали очі й перешіптувалися.
Саме цієї миті до столу підійшов офіціант і поклав перед Віталієм роздрукований рахунок.
— Із вас доплата за банкет та обслуговування, — ввічливо нагадав хлопець.
Віталій глянув на підсумкову суму.
Його обличчя змінилося.
Він кинувся до дверей.
— Ніко! Зачекай! — закричав він.
— А за ресторан хто розраховуватиметься?! У мене до зарплати ні копійки!
Ніка зупинилася на порозі зали й озирнулася на притихле сімейство.
— А ти, Віталику, у мами з подарункових конвертів візьми, — без злості порадила вона.
— Або нехай Людочка зі своєї картки додасть. Ви ж одна сім’я, по-родинному розрахуєтеся. Не збіднієте!
До травня на дачі зацвіли молоді яблуні.
Календаріонлайн
Розлучення оформили без зайвого галасу, хоча юридичні формальності потребували часу. Спірних майнових питань між колишнім подружжям не виникло.
Щовихідних після добових чергувань Ніка приїжджала за місто, розтоплювала запашну лазню й відпочивала на залитій сонцем веранді.
Віталій перебрався зі своїми коробками до маминої двокімнатної квартири.
Із першого ж дня він опинився під перехресним вогнем докорів.
Арина Терентіївна з Людмилою щовечора згадували йому брехню про дачу та ганьбу перед усім під’їздом.
Зате на роботі колишній чоловік ображено скаржився колегам на розважливу й безсердечну дружину, яка через нібито невинний жарт на веранді зруйнувала сім’ю.
А ще змусила його оплачувати мамин ювілей кредитною карткою.
Адже подарункові конверти від родичів того вечора виявилися майже порожніми.
КІНЕЦЬ.
