Декілька днів тому повертався до Києва з побратимами. Ми були у Бахмуті.
Там пекло, інакше не скажеш. А так хотіли рідних побачити, на Великдень побути з родиною.
Нічого з собою у дорогу не взяли перекусити, бо дуже поспішали.
Хтось своїх коханих та дітей місяцями не бачив. Але у Києві вирішили зробити зупинку. Заодно купимо якісь продукти, щось поїсти, бо дуже втомилися.
Заходимо у формі на базар у одному зі спальних районів. Було вже пізно, деякі магазини зачинялися, люди збирали продукти. Помітив одного старенького дідуся, який продавав домашнє молоко, сир, сметану та овочі.
– Діду, зважте нам декілька помідорів. І дайте літру молока. То скільки вийде?
– Синку, для вас безкоштовно віддам, – лагідно відповідає дідусь.
Навіть переді мною зняв свого кашкета, дістав пакетик целофановий та обережно складав помідори всередину.
– Діду, та ми не можемо не заплатити. Скільки, кажіть, 50 гривень за кілограм чи скільки?
– Ні, синку, я від вас грошей не візьму. Ви і так багато чого для нас зробили!
– Діду, якось не зручно. У вас, певно, пенсія мізерна. Треба ж на щось жити.
Тут дідусь промовчав, сумно видихнув.
– Знаєш, синку, нема ціни грошам, коли нема волі. Ви ж нас бороните від тої московської напасті, життя віддаєте за Україну. Так що не прийму від вас ні копійки. Якби не ви – не знаю, чи я би дожив до цього дня.
Все-таки, ми з друзями заплатили йому гроші за помідори. Але зате дідусь нам просто в рюкзаки запхав все молоко та домашній сир, які були на прилавку
Досі пригадую слова дідуся “нема ціни грошам, коли нема волі”. Війна зробила нас сильнішими. Хтось останні гроші віддає на армію, приймає біженців дома, допомагає ЗСУ. Правда, тоді є такі гниди, які готові здирати космічні суми за житло чи гуманітарну допомогу. Але сподіваюся, що їх дуже мало і скоро вони зникнуть.
Але добре, що ми разом стали проти ворога. Кожен з нас герой, навіть якщо не брав до рук зброї. За нами перемога! Україні переможе!
