Ми з чоловіком завжди вважали себе щасливою сім’єю. Жили спокійно, працювали, виховували двох дітей. Донечці було чотири роки, синові — шість.
Чоловік, Артур, працював програмістом і добре заробляв. Ми ні в чому особливо не потребували й ніколи навіть не думали про переїзд кудись за кордон. Наш дім був тут, на Франківщині, і ми були задоволені своїм життям.
А потім почалася війна.
Перші дні ми жили наче в тумані. Було страшно за дітей, за себе, за майбутнє. Спочатку навіть думали одразу виїхати з України.
Але минув час, і ми зрозуміли, що на Франківщині відносно спокійно. Чоловік продовжував працювати, діти були поруч, і поступово життя повернулося до якогось звичного ритму.
Так минуло приблизно пів року.
А потім одного літа Артур несподівано почав наполягати, щоб ми з дітьми виїхали.
— Вам треба їхати, — сказав він якось увечері. — Нічого доброго в Україні зараз не буде.
Я не могла зрозуміти, чому він так говорить.
— Але тут же тихо. Ти будеш із нами. Як ми житимемо окремо?
Він лише зітхнув:
— Нічого. Впораємося. Вам головне бути в безпеці.
Я довго не хотіла погоджуватися. Мені було страшно залишати чоловіка самого. Але Артур переконував мене день за днем, і зрештою я здалася.
Ми поїхали до Бельгії. Там жила моя подруга, тому перший час було трохи легше. Влаштувалися ми досить швидко.
Здавалося б, усе добре.
Але я дуже сумувала за домом.
Діти теж постійно питали, коли ми повернемося до тата. Син сумував за своїми речами, друзями, бабусею. Донька часто запитувала, чому тато не може приїхати до нас.
Я й сама сумувала за Артуром.
Одного разу я не витримала й сказала йому під час телефонної розмови:
— Ми так скучили за домом. Може, нам уже повернутися?
І тут чоловік відповів зовсім не так, як я очікувала.
— А чого вам там не сидиться?
Я навіть не одразу зрозуміла, що він серйозно.
— Як це «чого»? Ми ж удома хочемо бути. Діти за тобою сумують.
— Ну то й що? Треба головою думати. Тут небезпечно.
Після цієї розмови в мене вперше з’явилося неприємне відчуття.
Наче він зовсім не чекає нашого повернення.
Я почала телефонувати знайомим, які залишилися вдома. Вони розповідали, що на Франківщині все більш-менш спокійно, люди працюють, живуть звичайним життям.
І я дедалі частіше ловила себе на думці: а чому ж тоді Артур так категорично не хоче, щоб ми поверталися?
Він не на фронті. Працює віддалено з дому, має хороший заробіток. Наскільки я знаю, у нього все нормально.
То чому він постійно повторює одне й те саме?
«Сидіть у Бельгії».
«Не поспішайте повертатися».
«Там вам нічого робити».
А одного разу взагалі сказав:
— Сидіть там і не думайте повертатися, поки все не закінчиться.
Після цих слів я просто замовкла.
Діти сумують за батьком. Я сумую за чоловіком. Ми всі хочемо додому.
А він, здається, зовсім не сумує за нами.
І тоді в моїй голові з’явилася страшна думка.
А раптом у нього хтось є?
Можливо, він уже звик жити сам. А може, за ці місяці в його житті з’явилася інша жінка, і саме тому він так не хоче, щоб ми поверталися.
Я не маю жодних доказів. Не бачила жодних повідомлень, не ловила його на брехні.
Але тоді як пояснити його поведінку?
Я не хочу безпідставно звинувачувати чоловіка. Але й просто закривати очі на те, що відбувається, теж не можу.
Найбільше мені шкода дітей. Вони не розуміють, чому тато не хоче, щоб ми повернулися.
Тепер я стою перед складним вибором: залишатися в Бельгії й чекати, поки чоловік сам скаже, що нам можна повертатися, чи зібрати дітей і поїхати додому.
Можливо, я справді накручую себе.
А можливо, мої підозри не безпідставні.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи повірили б словам чоловіка, чи спробували б спочатку з’ясувати, чому він так категорично не хоче нашого повернення?
