Дістала мене дружина остаточно. Все життя її терпів, шкода було сім’ю руйнувати, все ж двоє дітей. Та я лиш зараз зрозумів, усе життя ця жінка майстерно маніпулювала.
Людий суспільство
Коли я познайомився зі Світланою мені виповнилося 22 роки. Я був спортсменом, не пив, не курив, дуже відрізнявся від однолітків. А ще отримав квартиру у спадщину від діда. Тоді навіть не думав про одруження, закінчував університет і планував майбутнє.
А тоді якось в компанії друзів познайомився з нею. Світлана була старша за мене на чотири роки та чітко розуміла, що хоче від життя. Я не спам’ятався, як ми почали зустрічатись. Друзі дуже дивувались.
– Нащо вона тобі? В неї жахливий характер, до сказу доведе.
– А хто з нас янгол.
Я нікого не слухав. Певно закохався. Та й Світлана завжди усім керувала, мене це влаштовувало. Зовсім скоро вона сказала, що вагітна і ми розписалися. Жили в мене. Я все робив, аби догодити дружині. Гарно заробляв, сидів з дитиною, допомагав по господарству. І жодного разу не почув слова вдячності. Натомість дружина лише звинувачувала.
– Ти нічого не вартий. Подивись на Толіка, чоловіка Марії, він вже телевізор кольоровий купив і меблі на кухні замінив. А ти й старі зремонтувати не в змозі.
– Та купимо і ми телевізор. Хоча й наш досить не поганий.
– Та мовчи вже. Сором якийсь.
Найбільше мене дратувало, коли в присутності друзів Світлана починала на мене скаржитись, часом навіть кепкувала, що в мене руки не з того місця. Був момент, коли я хотів піти. Хоча дуже любив сина. Та саме тоді дружина завагітніла вдруге.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Так життя і минуло. Я важко працював, а дружина, яка мала все й біди не знала, мене постійно принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, та в голові щось перемкнуло. Сталося це, коли раптово помер мій друг, у нього стався інфаркт. Тоді я збагнув, що не знаю скільки ще того життя.
І якось так сталося, що саме після цього я познайомився з Мариною. Вона лікар, чудова господиня, ніжна та спокійна жінка, повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, має вже дорослу донечку, і живе з нею та зятем. Тож потайки ми почали зустрічатись. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя. Прийшов і розповів усе дружині.
– Хочу розлучитись. Діти дорослі вже. А я з тобою не щасливий.
– Ти думаєш я щаслива? Все життя тебе тягну. Чого ти вартий без мене?
– В мене є інша.
– І не соромно в 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не гляне.
– Хто зна…
– Чи ти вирішив мене випхати з квартири? Не дочекаєшся!
Тоді я зібрав найнеобхідніші речі й пішов. Залишив колишній квартиру і все, що купив за зароблені чесною працею гроші. Було лячно, адже не мав нічого. Прийшов до Марини та сказав все, як є.
– В мене нічого немає. Зрозумію, якщо тобі такий не потрібен.
– Знаєш, а в мене є ідея. Їдьмо жити разом на дачу. Трохи далеко, та маршрутка регулярно курсує, до роботи доберемось. А далі якось впораємось.
Який я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може так скластися. Тепер лишень одне турбує – діти образились, не хочуть зі мною спілкуватися. Та, сподіваюсь, з часом це зміниться.
А ви б наважились на такий крок після 60 років? Гадаєте, це правильно?
