Черкаси мого дитинства було доволі русифіковане місто – лише кілька українських шкіл. Я навчалася в російському садочку і школі, родина моя , як і в більшості друзів, була двомовна, ну й суржик в сфері побуту, куди ж без нього. Українська завжди була в селі , в Медведівці , біля Холодного Яру. Бабуся Нюся і дід Захарій, сільські вчителі, ненавиділи Сталіна , й першими розповіли мені про Голод.
Омріяний факультет журналістики , може, й не давав ідеальної освіти:) , але точно сформував нам смак до хорошої літератури. А плеяда блискучих викладачів , професори Пономарів, Погрібний, Ольга Пазяк виховували повагу до мови кнутом і пряником . Одна з найулюбленіших студентських байок: знайомство з викладачем нашої радіо групи, знаменитим диктором українського радіо, відомим своїм суровим норовом. Він зайшов в аудиторію, замість традиційної краватки, носив вишиту жовто- чорним стрічку. Й ідеальною російською, своїм густим баритоном почав диктувати запитання. Він ходив між рядами, заглядав в наші зошити, продовжував «акати» , й його густі брежнєвські брови незадоволено сходилися на переніссі. Потім він гримнув: « Встаньте!» , й перерахував прізвища , серед яких і моє. Не знаю, як ми , налякані розповідями старших курсів про кари небесні на заліку, піднялися тоді з- за парт, а викладач тим часом продовжував: « Ви , як не схибите, станете журналістами». Ми заповнили анкету українською:) А потім стеля піднялася і штукатурка на стінах жовтого корпусу посипалася, бо баритон перейшов в бас і він вигнав з аудиторії тих нещасних, що повелися на його бездоганне «акання» й заповнили зошит російською.
Моя журналістська кар’єра була пов’язана з українськими і російськими редакціями , які згадую з великою теплотою.
Переосмислення української історії , особливо її трагічних сторінок, відбулося в часи роботи в « Нашій Україні», з ВАЮ. І я щиро вдячна президенту Ющенку за його місію – формування української національної ідеї, відродження традиції , повага до мови, відновлене історичної пам’яті, в першу чергу про Голодомор.
В часи Януковича нас було дуже небагато на мовному майдані. Протестуючи проти закону Колесніченка – Ківалова, ми щиро не розуміли сліпоти більшості, які за цим наступом на мову не бачили майбутніх загроз для незалежності держави.
Але остаточне переосмислення мовного питання , в тому числі друзями і членами моєї родини ( як чимало киян, до того двомовної) відбулося в 14. Україна там, де є українська. Це аксіома.