Одна з київських шкіл. Відкритий урок. Переді мною четвертий клас. Старанно зважую кожне речення, навіть кожне слово. Дивлюсь на учнів. Сидять чемно, слухають з відкритим ротом. Розповідаю про те як росія планувала розпочати війну.
– У них був план «А», «Б», «В» та ще з десяток великих конвертів. В кожному з них лежали бойові карти, бойові накази та розпорядження. На кожен наш крок, був свій конверт і відповідно свій план… (Дивлюсь на дітей. Слухають уважно)… Як би ми не поступили тоді, ми би програли. Тому що цей наш хід заздалегідь вже був розібран по кроках та приготовлений відповідний конверт. А тепер питання. Чого не було в жодному конверті?
Задал вопрос и тут же прикусил язык. «Петров, ну ты нормальный? Такие вопросы задавать детям из четвёртого класса. Не каждый взрослый отве… Что? Как так?»… Передо мной мгновенно выросли с десяток поднятых рук. Некоторые школьники аж повскакивали из-за парт.
– Ну кажи! – питаю у пігалиці з палаючими від нетерпіння очима.
– В ціх конвертах не було… (на секунду замовчала)… Вони не могли… Вони не прорахували наш народ. Військових, волонтерів. Усіх нас!
І тут вже я завмер з відритим ротом.