Чоловік перед розлученням оформив збудований будинок на свекруху, а мені залишив кредити за будівництво. Вранці майстри зняли всі вікна, двері та ворота…
— А ти, любонько, до сковорідки не наближайся, тут тепер я господиня! — командирським голосом заявила Ксенія Трохимівна й перевернула рум’яний оладок.
— І цей фартух із полуничками мені якраз пасує. Тобі він ні до чого, адже завтра ти звідси з’їжджаєш!
Ілона так і приросла до підлоги посеред просторої кухні.
На свекрусі красувався її новий фартух, одягнений просто поверх в’язаної жилетки з великою брошкою.
За обіднім столом сидів Никодим у м’якій домашній кофті й колупав виделкою сметану в банці, ховаючи очі.
— Серйозно? — запитала Ілона й ступила до барної стійки.
— Це з якого дива я повинна з’їжджати з нашого будинку, Никодиме?
— Ну а що такого, Ілоно, ти тільки не нагнітай! — плутано пробурмотів чоловік, потираючи залисини на лобі.
— Ми з тобою давно живемо як сусіди. Я вчора подав на розлучення. А будинок… Одне слово, цей будинок не наш, а мамин.
Три роки Ілона тягнула це будівництво на власних плечах.
Стара дачна ділянка з перекошеним сараєм була оформлена на Ксенію Трохимівну.
Свекруха урочисто обіцяла переписати землю з новим будинком на молодих одразу після новосілля.
Поки Никодим сидів на мізерній зарплаті й поважно командував робітниками, Ілона гарувала на двох роботах.
Вона взяла на себе два великі готівкові кредити.
Свою двокімнатну квартиру, придбану ще до шлюбу, здавала орендарям, і кожна копійка звідти теж ішла на будівництво.
Орендаквартир
Ще в червні Ілона сама розрахувалася з фірмою за дорогі потрійні склопакети й масивні вхідні двері.
Заодно оплатила міжкімнатні двері та широкі відкатні ворота з електроприводом.
І як же вдало збіглося, що орендарі з її двокімнатної квартири виїхали тиждень тому.
— Ось, помилуйся, щоб дурних запитань не ставила! — сказала Ксенія Трохимівна й зухвало підсунула краєм столу папір із синьою печаткою.
— Земля моя, і новий будинок від вівторка записаний на мене. Вільна, любонько!
Ілона взяла аркуш, уважно вдивилася в рядки й повільно опустилася на табурет.
Вона втомлено потерла скроні долонею й довго дивилася в одну точку на ситцевій скатертині.
Отже, поки вона закривала квартальний звіт, чоловічок зі свекрухою потай усе оформили.
— Ось, значить, де собака заритий! — неголосно сказала Ілона й підвела голову.
— Будинок ви на матусю записали, щоб не ділити. А як же мої кредити за будівництво й ремонт, Никодиме? Мені їх ще чотири роки з половини зарплати виплачувати!
— Треба було раніше думати, любонько! — уїдливо сказала Ксенія Трохимівна, впершись руками в боки.
— Хто тебе змушував до банку бігати? Ти гроші на свої забаганки брала, от сама й плати! Тут усе моє, жодної твоєї цеглини немає!
— Матуся правильно каже, ти до цієї ділянки жодного стосунку не маєш, — сказав Никодим, осмілівши за широкою спиною матері.
— Я тобі по-доброму кажу: не нагнітай. Збери до завтра свої лахи, і роз’їдемося без концертів.
— Ага, лахи зібрати? — перепитала Ілона й випросталася біля столу.
— Серйозно? Нічого, що в цьому будинку від ґанку до горища все за мій кошт стоїть?
— Господи милосердний, та кому ти ці казочки розповідаєш?! — розлютилася свекруха й тупнула ногою.
Сімейнедозвілля
— Тут усе моє! Щоб завтра й духу твого тут не було! Забирай тільки те, на що в тебе чеки з магазину є!
— Чеки, кажете? — Ілона стримано всміхнулася й підвелася з табурета.
— Ваші б слова, Ксеніє Трохимівно, та Богові у вуха. Ну що ж, домовилися!
— Чув, синку, як вона заспівала? — засміялася Ксенія Трохимівна, поправляючи окуляри на ланцюжку.
— Іди-іди, збирай свої мисочки та ополоники! По-родинному пустили її пожити, а вона ще права качає!
Ілона вийшла до передпокою, поки свекруха із сином переможно перезиралися над сковорідкою з оладками.
Біля дзеркала на полиці лежала візитівка майстра Кирила.
Його бригада два місяці тому встановлювала їм вікна, двері та ворота.
На звороті візитівки рукою бригадира було приписано:
«Демонтаж, викуп і повернення на склад».
Ілона відчинила шухляду комода й дістала прозорий файл із квитанціями та чеками від фірми.
Довго вмовляти Кирила телефоном не довелося.
— Образили вас, господине? — розуміюче запитав Кирило в слухавку.
— Пам’ятаю ваш котедж, там же німецький профіль і фурнітура класу люкс! Навіть плівку з укосів іще не здерли.
— Не здерли, Кириле, усе ціле, — відповіла Ілона, дивлячись на зачинені двері кухні.
— Заберете завтра зранку назад на склад? Квитанції та чеки в мене на руках, платила я сама.
— Та такий комплект із руками відірвуть! — зрадів майстер.
— У мене саме замовник під селищем точно таких розмірів чекає. Завтра на восьму ранку прижену хлопців із вантажівкою, розрахуємося на місці готівкою!
Суботній ранок видався вітряним і холодним.
Рівно о восьмій ранку біля паркану загуркотіла вантажівка.
Ілона в бежевому пальті натиснула кнопку брелока й впустила робітників у двір.
Кремезний Кирило в брезентових рукавицях зазирнув до її прозорого файлу з квитанціями.
Потім махнув рукою двом міцним напарникам з інструментами.
За десять хвилин будинок загув від вереску шурупокрутів, брязкоту ломиків і тріску монтажної піни, яку зрізали.
Першими зняли важкі відкатні ворота разом із мотором.
Слідом майстри почали виймати величезні рами на першому поверсі.
Із другого поверху сходами збіг заспаний Никодим у домашніх штанях і вискочив на ґанок.
— Ви що робите, мужики?! — закричав Никодим, хапаючись за одвірок.
— Ану поставте вхідні двері на місце! Поліцію викличу! Грабують серед білого дня!
— Не галасуй, господарю, ніхто твого бетону не чіпає, — незлобиво озвався Кирило, підважуючи ломиком коробку утеплених дверей.
— Наше діло маленьке. Господиня вікна з дверима купувала? Купувала. Наказала забрати — ми й забираємо!
Слідом за сином у передпокій вилетіла Ксенія Трохимівна.
На ній поверх нічної сорочки все так само теліпався фартух із полуничками.
Замість вхідних дверей зяяла діра на вулицю, а будинком гуляв холодний протяг.
— Рятуйте! Господи, та ви всі з глузду з’їхали?! — заверещала свекруха, схопившись за голову.
Сімейнедозвілля
— Ілоно, ти що, зовсім на старості років здуріла?! Навіщо вони вікна з вітальні витягають?!
— А як це навіщо? — навіть не кліпнувши, відповіла Ілона, дивлячись, як робітники несуть до кузова третю раму.
— Ви ж самі вчора кричали, щоб я забирала все, на що в мене чеки є! От я своє й забираю перед від’їздом.
— Які ще чеки?! Тут усе моє! — заклекотіла Ксенія Трохимівна й учепилася Кирилові в рукав ватянки.
— Не смійте чіпати двері в спальнях! Це мій будинок, я зараз дільничного покличу!
— Кличте хоч міністра, шановна, — ліниво сказав Кирило й показав на чеки в руках Ілони.
— Замовниця все до копійки зі своєї картки оплачувала. Стіни ваші? Ваші. Ми в стінах жодної цеглини не вибили, навіть піну акуратно зрізали!
— Ілоно, припини цей балаган негайно! — заблагав Никодим, притримуючи комір домашньої кофти під поривами вітру.
— Ну що такого матуся вчора сказала, хіба мало чого зопалу ляпнеш! Як ми без вікон і дверей житимемо?! Осінь на носі, дощі почнуться!
— А це, Никодиме, мене тепер анітрохи не обходить! — підколола його Ілона.
— У тому й річ, що будинок за документами матусин. От нехай матуся зі своєї пенсії нові склопакети й ставить. А мені кредити закривати треба!
— Ти ж за них утридорога платила, куди ти їх тепер подінеш, капоснице?! — не вгавала Ксенія Трохимівна, кутаючись у в’язану жилетку, поки повз неї несли матові двері з ванної кімнати.
— Нам на зло все ламаєш?! Не розповідай мені тут казочок!
— Навіщо ж ламати, коли люди з руками відірвуть? — хитро підморгнув їй Кирило, від’єднуючи дроти від мотора воріт.
— Склопакети потрійні, профіль теплий, жодної подряпини! Моя фірма в господині весь комплект назад на склад забирає. Трохи зі знижкою, звісно, але гроші все одно чималі!
Никодим пішов червоними плямами й витріщився на дружину, не знаходячи слів.
Ксенія Трохимівна кинулася було до кухонного вікна, але високий напарник Кирила ґречно відсторонив стареньку плечем.
За хвилину він вийняв раму цілком, і вітер із двору здув зі столу серветки.
— Ну ти й змія, Ілоно! — прошипіла крізь зуби свекруха, притискаючи долоні до щік.
Сімейнедозвілля
— Ми ж тебе по-родинному пустили пожити! А ти нас у голих стінах, наче на вокзалі, залишаєш! Що люди в селищі скажуть?!
— Скажуть, що за чужий кошт до раю не в’їдеш, Ксеніє Трохимівно! — весело відповіла Ілона й сховала до кишені пальта товстий конверт із готівкою від бригадира.
— А фартух із полуничками я вам, так і бути, дарую на новосілля. У ньому від протягу ховатися дуже зручно!
— Мамусю, зроби ж щось, вони зараз балкон знімуть! — розгублено сказав Никодим, щулячись на протязі в самих капцях.
— У мене на картці порожньо, до авансу два тижні! За які гроші ми отвори закриватимемо?!
— Цить, горе цибулеве, без тебе нудить! — огризнулася на сина Ксенія Трохимівна й грізно погрозила Ілоні кулаком.
— Ноги моєї невістки тут більше не буде! Ми з Никодимом і без твоїх подачок проживемо, вдавися своїми дерев’яшками!
До десятої ранку робота вийшла на фінішну пряму.
Майстри поклали в кузов останні балконні двері з другого поверху, закріпили ременями ворота й зачинили борт.
Двоповерховий котедж тепер дивився на вулицю порожніми отворами, наче покинуте будівництво, а подвір’ям гуляв вітер.
— Приймайте роботу, господине, усе якнайкраще! — сказав Кирило, стягнув брезентові рукавиці й віддав честь Никодимові, який похмуріший за хмару стирчав на порожньому ґанку.
— Якщо надумаєте нові вікна ставити — телефонуйте, за передоплатою за місяць зробимо!
Ілона забрала зі сходинки коробку зі своїми речами, сіла в машину й поїхала до міста.
У дзеркалі заднього виду ще довго виднівся Никодим, який безуспішно намагався прикрити дверний отвір шматком старого руберойду.
На душі стало так легко, наче вона скинула з плечей мішок із цементом.
До жовтня Ілона вже зовсім облаштувалася у своїй затишній двокімнатній квартирі, пофарбувала стіни у спальні й жила собі без турбот.
Орендаквартир
Грошей, які повернув Кирило, з лишком вистачило, щоб погасити найбільший кредит.
Розлучили їх із Никодимом швидко, і колишній чоловік навіть не наважився заїкнутися про поділ майна.
Зате від знайомих із дачного селища долітали веселі новини.
Грошей на нові вікна в колишньої рідні так і не знайшлося, тому діри в стінах вони сяк-так позабивали парниковою плівкою та листами фанери.
Сусіди сміялися, що Ксенія Трохимівна тепер сидить біля обігрівача в трьох кофтах і тому самому фартусі з полуничками, день і ніч шпетячи Никодима за те, що він не вміє вибирати покірних дружин.
