У нашій із коханим сім’ї скоро буде ще одне поповнення — і знову двійня. А мої батьки навіть не намагаються зрозуміти, наскільки нам зараз важко.
Невже вони не бачать, що нам було б набагато легше жити в їхній трикімнатній квартирі, ніж тулитися всією родиною в нашій маленькій однушці?
Я вважаю, що маю право попросити їх про це. Я виросла в тій квартирі, досі там прописана. Зрештою, я народжую їм онуків, а вони навіть не поспішають нам допомогти.
Коли я дізналася, що знову вагітна двійнею, то відразу подумала: ось воно, рішення. Ми могли б перебратися до батьківської квартири, свою однокімнатну продати, а за ці гроші купити нормальну машину.
Бо наша теперішня машина вже ледве їздить. Постійно щось ламається, ремонт забирає чималі гроші. А з чотирма дітьми автомобіль нам просто необхідний.
Я поговорила з батьками й запропонувала їм переїхати в їхній будинок у селі.
Здавалося б, чому ні?
Там свіже повітря, поруч річка, ліс. Можна завести невелике господарство, тримати курей, козу чи корову, мати свої яйця, молоко, сир, м’ясо. А якщо продукції буде більше, ніж потрібно, її можна продавати.
Мені ця ідея здавалася цілком нормальною.
Але мама навіть слухати не захотіла.
– Ні туалету, ні ванни! Газу немає! – обурилася вона. – І що, я маю воду з криниці носити та в тазику митися?
Я не стрималася.
Подумаєш, ванни немає!
А як ми маємо жити, коли нас стане шестеро в одній кімнаті?
Чому мої батьки думають лише про власний комфорт, а про своїх дітей та онуків навіть не хочуть подумати?
Від свекрів я допомоги тим більше не чекаю.
Моя свекруха, як на мене, завжди більше дбала про свою доньку, ніж про мого чоловіка.
Вона навіть без відома Віталіка продала квартиру, яка належала їхній сім’ї. Собі та дочці придбала по однокімнатній квартирі, а мій чоловік не отримав із цього нічого.
Жодної копійки.
Його сестра вже дванадцять років живе із чоловіком. Дітей у них досі немає, хоча, кажуть, вони обстежувалися.
А свекруха все одно постійно допомагає саме їй.
А ми скоро матимемо четверту дитину, і при цьому залишаємося сам на сам зі своїми проблемами.
Хіба це справедливо?
Невже ніхто не розуміє, що ми просто не помістимося нормально в нашій квартирі?
Я щовечора плачу, хоча чудово знаю, що під час вагітності не варто так нервувати. Але я вже не знаю, до кого звертатися.
Мені здається, що мене ніхто не чує.
Я не прошу утримувати нашу сім’ю. Не вимагаю, щоб хтось виховував моїх дітей.
Я лише хочу, щоб рідні пішли нам назустріч у ситуації, коли в сім’ї скоро буде четверо дітей.
Невже я справді так багато прошу?
Порадьте, як мені достукатися до батьків і переконати їх переїхати в село?
