Мама захворіла в лютому сорок сьомого року.
Спочатку кашляла, а потім зовсім злягла.
Фельдшер сказав:
— Запалення легень. Потрібен стрептоцид. Інакше не виживе.
Стрептоцид продавали тільки на базарі в районному центрі. У спекулянтів. Двадцять карбованців за пачку.
А в нас грошей не було зовсім.
Обмінятивалюту
Навіть на хліб.
Мені тоді було десять років. Моєму братикові Колі — шість.
У мене була коса.
Товста, русява, аж до пояса.
Мама щоранку заплітала її мені, поки не захворіла.
Казала:
— У тебе, Галю, коса, як у бабусі. Бабуся замолоду була першою красунею на всю округу.
Одного разу в школі дівчинка Нінка Сичова сказала мені на перерві:
— А в райцентрі на базарі волосся купують. Для перук. Мені мама розповідала. За гарну косу по тридцять карбованців дають.
Наступного ранку я встала раніше за всіх.
Коля ще спав.
Мама важко дихала, з хрипами.
Я взула валянки, пов’язала мамину хустку й пішла до районного центру.
Дванадцять кілометрів.
Снігу було по коліна.
На базарі я довго ходила між рядами.
Ніхто не купував волосся.
Потім одна торговка показала мені на старенького чоловіка, який сидів у будці біля воріт.
Він ремонтував годинники.
— Він бере, — сказала жінка.
Я підійшла.
Зняла хустку.
Старий подивився на мою косу.
Потім на мене.
Потім знову на косу.
— Скільки тобі років?
— Десять.
— А мати знає?
— Мама хворіє. Їй стрептоцид потрібен.
Старий довго мовчав.
Потім узяв ножиці.
Відрізав косу біля самої потилиці.
Одним рухом.
Я відчула, як шиї раптом стало холодно.
Він поклав косу на прилавок.
Потім дістав із шухляди гроші.
Тридцять карбованців.
Подумав трохи й додав іще десять.
— Це на хліб, — сказав він. — Іди, дитино.
Стрептоцид я купила в торговки біля аптеки.
І ще дві хлібини.
Додому повернулася аж надвечір.
Щоки були обморожені.
Коси більше не було.
Я міцно пов’язала мамину хустку, натягнувши її аж до брів.
Фельдшер дав мамі перший порошок.
Потім другий.
За тиждень вона вже змогла сісти на ліжку.
А через два тижні помітила.
Мама зняла з мене хустку.
Подивилася.
Я стояла й чекала, що вона сваритиметься.
Але мама не сварилася.
Вона провела долонею по моїй коротко підстриженій голові.
Повільно.
Раз.
Другий.
І заплакала.
Тихо, відвернувшись до стіни.
Улітку мама пішла на базар до районного центру.
Сама.
Сказала, що по сіль.
Повернулася ввечері.
Дістала з вузлика щось загорнуте в газету.
Розгорнула.
Там була моя коса.
Старий годинникар її не продав.
Увесь цей час тримав у шухляді.
Мама знайшла його за моїми розповідями.
Він віддав косу безкоштовно.
Сказав:
— Таку косу в дитини відрізати — рука не підніметься її продавати.
Мама поклала косу до скрині.
На саме дно.
Загорнула в мою хрестильну сорочечку.
Вона лежала там, поки мама була жива.
Потім зберігалася в мене.
А тепер лежить у моєї онуки.
Їй теж десять років.
